Читать онлайн книгу "Заворожений світ: По цей бік Чорногори. По той бік Чорногори"

Заворожений свiт: По цей бiк Чорногори. По той бiк Чорногори
Михайло Ломацький


Першодруки
Ім'я Михайла Ломацького (1886, Тернопiльщина – 1968, Нiмеччина) майже невiдоме читацькому загалу, його знають хiба що у вузькому колi гуцулознавцiв та лiтературних критикiв. А проте ця людина зробила помiтний внесок в украiнську культуру. Етнограф, фольклорист, публiцист, культурно-громадський дiяч, педагог, Михайло Ломацькии був закоханий у чарiвну природу i народ Гуцульщини, збирав та записував легенди, притчi, повiр'я; як активний член товариства «Гуцульщина» чимало сил i часу вiддав дослiдженню та художньо-документальному вiдтворенню минувшини гуцульського краю, що i знайшло вiдображення в його творах.

Про книжку «Заворожений свiт», що мiстить двi частини – «По цей бiк Чорногори» (1965, Мюнхен; Нью-Йорк) та «По той бiк Чорногори» (1966, Мюнхен), М. Ломацький захоплено написав свого часу: «Карпатськi гори, Гуцульщина, гуцули, верховинцi… Верхи гiр, сягаючи зiр, темнi лiси, повнi духiв i таемниць, рвучкi потоки й бистрi рiки, зеленi полонини й голубе небо над ними, – а все, все це овiяне й надихане неземною красою, що до себе манить i притягае – давнину нагадуе, казку давнiх вiкiв розповiдае…».





Михайло Ломацький

Заворожений свiт

По цей бiк Чорногори

По той бiк Чорногори





По цей бiк Чорногори


«Не знаю я, браття, о милi, чого огортае м'я сум?

А та, Сокiльська-княгиня, не сходить ми, браття, iз дум…»

    О. Ю. Федькович

«А менi не лише Сокiльська княгиня, але й усi гуцульськi гори, не сходять iз дум…

А туга за ними „гадиною бiля серця в'еться"…»

    М. Ломацький







Заворожений свiт


Що тягнуло прапредкiв наших гуцулiв у високi гори й глибокi темнi лiси Карпат? Яка свiдома, чи пiдсвiдома сила гнала iх у непрохiднi нетри i дебри лiсiв?

Може надiя, що там, i лише там, зможуть заховати й зберегти в повнiй чистотi та величi все минуле, первобутне; чи, як казали «старовiччину», оте все, що кожному народовi найдорожче й найцiннiше?

Вони не помилилися, а надiя не завела iх.

Власне, нiде-iнде, лише в гуцульських Карпатах, задержано було найбiльше нашоi «старовiччини» (давнина, минуле, старовина, – старовiччина). Щаслива людина з своiм минулим; людина, яка не забувае своiх юних днiв – днiв весни». Вона ними живе, в них шукае у потребi розради i потiхи, з них черпае життеву силу й наснагу та надiю на краще майбутне, а з-поза темних хмар бачить золоте сонце.

Щасливий, сильний i неподатливий та з завдатками на соняшне майбутне е той народ, який мае минуле. Минуле, яке вiн любить, цiнить, шануе i дбайливо зберiгае.

Минуле, старовина-старовiччина, це е для народу немов корiння для дерева. Дерево не може жити i рости без корiння – воно зiв'яне i всхне… Так i народ без минувшини – пропадае, заникае. Мабуть нiхто iз племен нашого народу не зберiг стiльки давнини, як те плем'я, що осiло в Карпатських Бескидах. Це плем'я звемо гуцулами. Воно зберегло наше минуле, давне – «старовiтське» – в переказах, повiстуваннях, обрядах, побутах, пiснях, колядах-щедрiвках, у казках i повiр'ях.

Ось за це заслуговуе те наше гуцульське плем'я на вдяку i пошану так, як шанували колись молодi гуцули старикiв за iх згадки про старовину, за повiстування, за спiванки та казки, якi переповiвши, чи переспiвавши, закiнчували стереотипним:

«Сидить поте на вороте, на вiтер си здуло,
Ми бих це не повiстували, ек би так не було».


* * *

Тяжко жилося нашим гуцулам в Карпатах, але iх душi i думки линули туди, ген далеко, звiдкiлля зайшли в Карпатськi гори iхнi прапредки. Мабуть з далеких пiль, рiвнин, степiв, з-над широких рiк, з-над глибоких морiв. Зайшли й принесли з собою згадки про: «сади-виногради», «зеленi вина», «сiрих, круторогих волiв у плузi», «яру пшеницю», «боi iз поганцями-песеголовцями», «плавби човнами по морю та тихому Дунаю».

Отже, не пожалiймо часу нi труду й загляньмо хоча б одним оком у тi нашi високi Карпати. Послухаймо повiстувань про iх давнину, старовiччину, а знайдемо й почуемо щось таке, що нас зацiкавить, а може й зворушить. Старовiччини ж там дуже богато! Правда, це лише перекази, а то й казки, але i в них багато цiнноi правди – треба тiльки вмiти й хотiти знайти ii. Недармо ж кажуть: «що навiть i на днi брехнi, мозкна знайти трохи правди». Зайдiмо от хоч би до великого нинi, колись ще зовсiм маленького, села Ростiк, над бистрою рiкою Черемошом…


* * *

Початок сiмнадцятого столiття… Кiльканадцять хат серед непроглядних, вiкових лiсiв над потоками й на грунях. Хати-курницi, побудованi часто з наколеного, круглого дерева.

Он там над потiчком також хата-курниця.

Свята недiленька Божа… Боже соненько, що вже присiло на кришу хати, свiтить i грiе. Воно не довго там сидiло, а зiйшло над потiк скупати своi промiння в прозорiй водi, щоби ще кращим бути. Скупавшись, сiло на сиву голову старого газди та на бiлявi кучерики його внучка, що присiвся бiля свого дiдуся. Оба сидять на колодi зрубаного дерева та вигрiваються на сонцi.

Хто ж це той дiдусь i його внучок?

Дiдусь, це один iз ростiцьких газдiв, Трохим Сверлан, а внучок, це Мартинко. Сверлан мае двох синiв i три доньки. Мартинко, це синок Трохимового молодшого сина, Лукина. Старий Сверлан потонув у згадках минулого, повiстуе, а Мартинко не вiдривае вiд дiдика очей, слухае, ловить кожне слово i ховае глибоко в свою пам'ять. Повiстування дiда, це для нього казка з минулих лiт. Курить старий Трохим люльку та повiстуе про тi часи, коли то вiн разом iз такими як вiн сам «шибайголовами» зайшов у цi гори й осiв, ось тут, над потоком.

Не дуже то легке й веселе було тодiшне життя в горах, а все ж таки мило згадуеться його. В ньому була ж молодiсть i буйнiсть. Можна було, здаеться, руками неба досягати, ногами на Говерлю «виштрикати». Тодi «сухi буки зеленiли, а фiялки зимою зацвiтали… Гей-гей, було тай минуло, з вiтрами молодiсть полетiла, буйнiсть з водою поплила, а те, що ще залишилось, у казку перемiнилось».

Повiстуе дiдусь внучковi про давнi часи в горах; про часи, коли то в наших Карпатах було ще мало людей; коли то поставали в них початки пiзнiших сiл-осель. Старi Кути були вясе великим, многолюдним селом, але Тюдiв i Ростоки були ще малими оселями. За Сокiльським була, теж мала ще Бiлоберезка. Дрiмливi, темнi, непрохiднi лiси-пущi, повнi всякоi дикоi звiрини, а дальше в глибину гiр мало-хто заглядав.

Там далi, над рiчкою Рибницею, був Косiв, а за ним Город, Соколiвка i Яворiв. Бiльш залюдненi села були над рiкою Прутом, ген аж до Ворохти. Дальше пралiс, якому не було нi початку, нi кiнця.

«Товклися» десь там, – «на долах», на Покуттю i понад рiкою Днiстром, а то й за ним, – усякi дикi наiзники, якi нищили людей i iхне майно, але в Карпати не заходили. Лиш десь одного разу, як оповiдали люди, зайшли були над Прут татари, щоб звiдтам передертися на Мадярщину. Оповiдали, що тi татари були i в Старих Кутах та пробували зайти в Карпати, але це iм якось не вдалось. Дiйшли були пiд Сокiльське й завернулися. Так оповiдали старi люди.

Першi здобичники-завойовники Карпатських гiр осiдали де хто захотiв, де кому подобалося. Найчастiше близько рiк i над потоками. Будували вони собi хати-курницi i жили в них. Занималися ловлею риби й полюванням на дику звiрину, що давало iм одяг i харч. Життя було, як казали, простеньке, невибагливе, а при тому i важке, часто повне всяких небезпек. Отаке то було й життя Трохима Сверлана. Вiн зайшов у цi лiсовi нетри й осiв тут над цим гуркотливим, бистрим i неспокiйним потоком. Тiльки з ним вiв розмову, бо сусiдiв не було. На оцiй полянi побудував собi хатину. Побудував, – це легко сказати, але важко зробити. Як i чим будувати? Мав лише двi руки, а в них топiр-сокира, пушка i пiстоля та й нiж. Найважнiше ж – губка й кресало, без цього не можна обiйтись! Ватра, це життя. Не розложиш ватри i заснеш без неi, так не встанеш вже! Розшарпають-тя вовки, зжеруть iз кiстками. Зимою ж то й при ватрi не смiеш твердо заснути. Вовки тодi ходять тiчнями, а як притисне iх голод, то тодi й ватра не вiдстрашить iх. Дуже iх треба сокотитися… Тому то багато з перших верховинцiв жили не в хатах, а в скельних печерах. Там було захисно вiд звiрiв, бурь i морозiв. Та чи не тiльки звiрiв треба було лякатися? О, докучала людям всяка нехар: мольфарi, упирi, вовкулаки й щезники – усе те лютi вороги людського роду. Як захотiв ти вибратися в дальшi гори, так обов'язково причепиться до тебе Блуд, тай водить лiсами й нетрями.

Трохим йшов раз уночi з Кутiв. Раптом з'явився перед ним котюга-пес, а чи може великий котисько – раз вiн бiлий, а раз чорний i скаче поперед нього! Раз гав-гав, а потiм м'яв-м'яв… Хотiв вiдогнати його клебукою, та де там бiду вiдженеш! Та, ба! Ось вiн уже скочив Трохимовi на плечi – мусить цю бiду нести. Але не вiн не знае вже, що з ним, де вiн й куди йде. Бiдака втратив зовсiм пам'ять. Але десь ген над ранком очунявся. Питае себе, де вiн? Роззираеться, а вiн аж на верху Сокiльського. Ось куди запровадив його Блуд. Мусить вертатися в Ростоки. Втомлений вiн ледви добився до своеi хатчини. Дошкулювали людям ще Лiсовики. Оце тодi, як вiн почав зрубувати дерева на будову хатини, пiдiйшов був д'ньому Лiсовик. Невеликий, присадкуватий, але сильний, кремезний i оброслий мохом. Змiряв Трохима вiд голови до нiг великими, зеленими очима – на ньому й увесь одяг зелений – тай почав сварити на нього.

«Яке ти маеш право стинати цi зеленi смереки? Вони, як i ти, хочуть жити! Як тебе, так i iх, сотворив Господь, щоб росли i жили – поки призначено iм вiку! А чи знаеш ти, поганий чоловiче, що ми, Лiсовики, плачемо за кожним зрубаним деревом? З дерев стiкае живиця, а з наших очей тече кров. Плаче за своiми зрубаними дiтьми-деревами i Лiсовий Цар».

Погрозив ще Трохимови i якось вiдiйшов вiд нього.

Ба, докучали й напастували людей, а найбiльше легiнiв, зеленоокi Лiснi. Причепиться така Лiсна до легiня тай заманить його, заведе в такi лiсовi нетри, що нiколи iз них не вийде. Всього треба «сокотитися i варуватися», як колись так i «сегодни». Смiючись розповiдав дальше також Свер-лан, як то вiн почав заводити свое гiрське газдiвство. Побудував собi хату-колибу з «круглекiв», покрив ii луб'ям-корою з дерев i, щоб буря не зiрвала «даху», привалив камiнням-плиттям. Серед колиби розложив ватру, нехай горить i палае. Стало веселiше й вiдраднiше на душi. Жив спершу тим, що давав лiс.

Перше живе сотворiння, що придбав, була коза. Замiняв ii в Кутах за шкуру з вовка. Пiзнiше теж замiняв за вовчу шкуру телятко, що з нього дiждався коровки. І так жилося йому помалу. Так, але ж жити самому без жiнки й газдувати без газдинi, нелегко. Звiдкiля ж взяти ii, ту жiнку-газдиню? В горах тодi не було багато дiвчат i жiнок. А найшлася яка, то чоловiки розбивали собi за неi голови. Задумав Трохим пiти в Кути, шукати для себе жiнки. От i пiшов Трохим, шукав i знайшов жiнку. Але що з цього? Стариня не хотiла вiддати за нього свою дiвчину, доню Софiйку. Не хотять i чути, щоб iхня Софiйка йшла в далекi гори мiж диких звiрiв. А все ж таки Трохим мав щастя – не лише йому подобалася Софiйка, але й вiн сам припав до серця Софiйцi. Договорилися обое, що Сверлан мусить викрасти Софiйку в батькiв, i на цьому стало. Та вiн мусить перед тим ще постарати коня з сiдлом. От i постарав коня. Вимiняв за шкури з ведмедiв.

Одноi темноi ночi запровадив вiн коня на умовлене мiсце, а туди прийшла Софiйка з клунком у руках. Узяла для себе дещо з одягу й те що потрiбне в газдiвствi.

«Оце й мое вiно» – сказала йому.

Посадив Сверлан Софiйку на коня, взяв його за повiд i подалися горi Черемошем у Ростоки. Скоро потiм обос i повiнчалися. Стариня (дедя i неня), Софiйки була спершу дуже лиха на Софiйку, а ще бiльше на Сверлана, але по якомусь часi подобрiли. Переказали в Ростоки, щоб обое «молодета» прийшли до них в гостi. Вiдвiдали «молодета» стариню, а цi погостивши iх щиро, дали Софiйцi корову, три овечки та й ще дещо.

На другий рiк стариня вiдвiдала Сверланiв i зрадiли, що iхня Софiйка щаслива з Трохимом i добре газдують обое та живуть, як Бог приказав. Софiя привела на свiт трое дiвчат i двох хлопцiв. Молодший Лукин, це син Мартина i внук дiда Трохима.

Щойно тодi, як пiдросли сини Трохима, збудували велику хату з коленого i тесаного дерева iз вiкнами i пiччю, однак без комина. Побудували i колешнi та комори, примножили маржини й iншого добра так, що люди стали називати iх багачами.

Старший син Трохима, Василь, оженившись, осiв на дедевому газдiвствi, а молодший Лукин пристав до молодоi вдовицi. Старий Трохим Сверлан дожив довгих рокiв, але скiльки iх було йому, як умер, того не знав нiхто.

У Лукина, який вже не Сверлан, а Сверланек звався, було теж двох синiв, старший Мартинко, отой внук Трохима Сверлана, що то йому повiстував дiдо про давнi часи, а вiн його пильно i уважно слухав. Мартин, ставши легiнем, залишив дедеве старе газдiвство своему братовi, а сам пристав до дiвчини-одиначки, доньки газди Клима Матвiйчука. Називалася вона Анниця i була дуже гарна та вродлива. Багато легiнiв билися за неi. Засватав ii Мартин. Стариня приняла його дуже радо за зятя. Вiдбулося гарне весiлля та вiнчання. Мартин став зятем у Матвiйчука i у всьому газдiвствi виручав тестя. Тесть був дуже вдоволений зятем. Не зле й не погано живеться Мартиновi з Анницею, а Матвiйчукам iз Мартином. Газдують, працюють, а Бог допомагае iм. Заняли, «зарубали» грунту з лiсами скiльки самi хотiли, одну частину лiса спалили, а другу – вирубали, щоб були царинки на траву й сiно для маржини.


* * *

Одного дня несподiвано пронеслася громом чутка по горах: вiйна, вiйна!.. Вся Украiна, здаеться, повстала проти Польщi! Гори ж Карпати, це невiддiльна частина Украiни. Йдуть на ту вiйну й верховинцi, що то iх пiзнiше названо гуцулами. Верховинцi – плем'я бойове i завзяте. Ідуть бити ляхiв проклятих. Спiшать всi до Височана, ген аж у Отинiю, за Коломиею. Вiн збирае верховинцiв i покутян, щоби з ними включитись в украiнську армiю пiд проводом славного гетьмана Богдана Хмеля.

Не сидiти ж вдома й Мартиновi. Пiде i вiн туди, куди йдуть не лише молодi, але й старшi верховинцi. Немае сили, яка здержала б його. В цей час його Анниця привела на свiт дитину, хлопчика. Треба було охрестити його. Охрестили i дали йому iм'я по дiдусевi, Лукинко. Зараз же по хрестинах пiшов Мартин на вiйну проти ляхiв. Не легко було залишити молоду жiнку i хлопчика, маленького синка. Та й не знати, чи живим верне з вiйни, чи побачить ще своiх? Але ж i сидiти при них вдома годi, коли вся Украiна у вогнi боротьби з Польщею – не «елоси», сором був би й ганьба! Попращав своiх рiдних i гори та й пiшов.


* * *

Не минуло i тижня, як його гражду й Анницю стрiнуло велике нещастя. Пiшла Анниця на потiк прати сорочки, а маленького Лукинка положила розповитого на травичцi до сонечка, що сильно пригрiвало. Раптом надлетiв великий орел, покружляв над левадою, уздрiв дитинку й блискавицею впав на неi. Пiрвав у своi сильнi кiгтi i пiднявся угору, полетiв iз Лукинчиком. Запiзно побачила це Анниця. Побачила, заламала руки з розпачi й закричала: «Лукинку мiй, Лукинку, синочку мiй синочку»!

Нiхто не бачив цього й не чув розпачливого крику Анницi. Невже ж нiхто?

Бачила добре й чула цей крик розпуки Анницi – Лiсна. Лiсна, що була недалеко в лiсi. Вона побiгла в сторону, куди полетiв орел iз Лукинком. А орел полетiв у верхи гiр, напевно аж у Чорногору занесе Лукинка, може на поживу своiм орленятам. Та сталося зовсiм iнакше. Орел перелiтав понад одну поляну серед лiса. Захотiв припочити, а чи може Лукинко затяжкий був йому. Злетiв на ту поляну, присiв, i випустив Лукинка iз шпонiв та положив бiля себе. Тут в лiсi, близько поляни, був гурток Лiсних. Лiснi ж, як побачили орла й дитинку коло нього, кинулися прожогом на поляну, наробили такого крику й вереску, що орел злякався, злопотiв крилами, пiднявся вгору й полетiв геть, залишаючи Лукинка на полянi. Його забрали Лiснi, ще живим, орел не задушив його в своiх кiгтях. А що маленький був голодний, то Лiснi нагодували його чим мали.

Аж третьоi днини, по нещаснiм випадку Лукинка, прийшла до гурту Лiсна, яка бачила вiрла, що пiрвав дитину й чула крик ненi Анницi. Сказала, що хлопчик називаеться Лукинко. Вiд тодi Лiснi почали кликати хлопчика Лукинком. Та Лiснi мали не мало мороки з Лукинком. Носили його на руках, то одна, то друга, спати вкладали на моху, вистеленiм квiтами та вкривали листочками й чатинням. Гiрше було з iжею для дитини, поки не присвоiли лато. Доiли ii i молочком напували Лукинчика, а потiм годували його всякими ягiдками й гiрським медом. На зиму ж брали його туди, де самi зимували, куди вiтер не довiвав i мороз не продирався. Любили Лукинка й пiклувалися ним як рiднi ненi. Лукинко пiдростав, рiс, та почав розумiти мову Лiсних i грався з ними. Лiснi пошили йому убранячко з букового листя, а шапочку на голову з зеленого моху й пристроiли-прикрасили чiчками.


* * *

Вирiс Лукинко – йому було вже чотири роки, – зжився з Лiсними й добре було йому з ними. Аж раз зайшли до Лiсних два Лiсовики i побачили Лукинка. Вони хотiли забрати Лукинка iз собою, казали, якщо б це була дiвчинка, то могли б Лiснi держати ii в себе, але ж це хлопець, то належить до Лiсовикiв. Лiсовики погодилися, що можуть Лiснi держати його в себе ще один рiк. Радiли Лiснi, що Лукинко залишиться ще в них. Та не радiли б, якщо б знали, яке лихо зависло над ними, а ще бiльше над iх Лукинком. Ось почав крутитися довкола iх криiвки поганий Чугайстер. Чигав на Лукинка, як ловець на здобич. Аж одноi, мiсячноi ночi, коли Лiснi виводили своi хороводи, пiдкрався до мiсця де Лукинко спав солодким сном, пiрвав його в своi шорсткi руки й затягнув у печеру в якiй сам жив.

Лiснi побачили порожне мiсце по Лукинковi i догадалися, що це нiхто iнший, тiльки лукавий Чугайстер, пiрвав хлопчину, заплакали й заголосили на ввесь лiс. Вони ж дбали, щоб Лукинковi було добре в них i вигiдно: годували, пестили, пiсоньками до сну вколисували, казок розповiдали йому. Жив i зростав Лукинко серед зеленi i квiтiв, у чiчках, у дбайливих руках Лiсних. А тепер у злих руках Чугайстра, в темнiй печерi, пропаде, загине. Плачуть за ним та ломлять руки Лiснi. Потiм стали раду радити, як вирвати Лукинка з рук Чугайстра.

Радили, радили й врадили… Пiшли до Лiсовикiв i розказали iм все. Лiсовики, почувши вiд Лiсних, що Лукинка порвав Чугайстер, затупотiли ногами, з лютi заскреготали зубами, зiбралися бiльшим гуртом, узяли в руки, що хто мiг й пiшли шукати поганюка Чугайстра.

Довго ходили лiсами, дебрами й нетрами, не в одну печеру заглядали, аж вкiнцi таки знайшли печеру Чугайстра, а в нiй i Лукинка. Мусiли звести бiй з Чугайстром. Не легкий, а важкий бiй, але таки перемогли Чугайстра й забрали з собою Лукинка. Добре, що Лiсовики говорили такою самою мовою як Лiснi, а цю мову знав Лукинко. Лiсовики успокоiли його трохи й вiн не лякався iх так, як поганого Чугайстра. Та Лiсовики не запровадили Лукинка до Лiсних. Нi, вони завели його в палату Лiсового Царя.

Тут було не так, як у Лiсних i не так, як у печерi Чугайстра. Правда, Чугайстер не робив йому кривди, годував його тим, що сам iв, – сушеними ягодами й грибами, та не казав спати на холодному камiнню, але на моху i укривав його чим мiг, – сухим сiном й чатинням. Одначе Лукинко тужив за Лiсними, його серце тягнулось до них. Ото ж i не диво, що тiшився, коли Лiсовики забрали його вiд Чугайстра. Був певний, що заведуть його до Лiсних, а воно не так сталося, як думав. Опинився в палатi, як кажуть Лiсовики, в палатi Царя Лiсiв. Але ж бо й палата, ця палата! Чудова та прекрасна. Вся iз зеленi i зеленню прикрашена з дорогоцiнними свiтляними камiнчиками. Пiд стiною на зеленому тронi сидить Цар, теж увесь у зелене зодягнений. Все ж таки Лукинко волiв би гнiздо Лiсних. Ох, як тужило його серце за Лiсними! Тужив за ними й плакав, немов дитина за рiдною ненею.

Так i минула зима та сплила мутними водами з гiр. Вiтерець принiс звiдкись, з далеких «долiв», усмiхнену, заквiтчану весну. Заспiвали гори, зашумiли лiси, заграли рiки й потоки. Радiстю i веселiстю загомонiло все те, що ще не завмерло пiд глибокими снiгами, чого не заморозила люта зима.

Певне там десь Лiснi веселяться, думав Лукинко, заводять хороводи, танцюють, спiвають. Не видержав, i втiк iз палати. Але, на жаль, попав знову до рук Чугайстра. Пiслав Цар Лiсовикiв шукати Лукинка. Лiсовики вже знали всi печерi Чугайстра, а тому й не довго прийшлося шукати Лукинка. Взяли його та вивели з печери на Божий свiт. Лукинко просить i благае Лiсовикiв, щоби не вели його в палату Царя, а завели до Лiсних. Пiшов один iз Лiсовикiв просити в Царя дозволу на це. Цар позволив передати Лукинка Лiсним, але тiльки до зими монсе в них перебувати. Пiд зиму мусять Лiснi привести його в палату. Ось так Лукинко дiстався ще раз до своiх Лiсних, якi годували й плекали його ще немовлятком. Радiв вiн Лiсними, а Лiснi ним. Було повно радощiв i втiхи. Лiснi водили його по лiсах, учили називати дерева i вiдрiзняти одне вiд другого, пiзнавати квiточки та збирати ягоди. Було Лукинковi знову добре мiж ними, не гiрше як дитинi у рiдноi мами. Та наближалася зима. Приходив кiнець лiтовi й радощам Лукинка у Лiсних. Прийшли по нього Лiсовики та й забрали в палату Лiсового Царя. Плакав Лукинко за Лiсними, а Лiснi за ним. Та слово Царя – наказ! Усе, що бувае в його лiсах, мусить коритися його волi. Чудово в тiй палатi – повно не лише зеленi й квiтiв, але й не мало в ньому золота та срiбла. В Царя ж багато слуг, це Лiсовики i Лiснi.

Цар казав Лукинковi пiдiйти до нього – всмiхався до нього й гладив його бiлi кучерики та запевняв, що в його палатi буде Лукинковi добре. Говорив зрозумiлою Лукинковi мовою, такою, як говорили Лiснi, що навчили його говорити нею. Добре житиме Лукинко в палатi, але не смiе ще раз утiкати, бо за втечу покарае його сам Цар. І так зажив Лукинко в палатi Лiсового Царя. Добре йому жилося, лише тужив все за Лiсними й лiсовими просторами.

В палатi було багато кiмнат для прислуги Царя. В однiй iз них спав Лукинко. Вднину виходив iз палати на двiр. Пiд палату приходила всяка лiсова звiрина: ведмедi, вовки, рисi, куницi, оленi з ланями, сарни, лисицi, зайчики й бiлички. Однак не кидалися на себе й не зажирали одне другого, бо так хотiв i наказав iм Цар.

Сам Цар взимi спав i рiдко коли прокидався зi свого зимового сну. Наспiла знову весна. Цар пiшов оглядати свое лiсове царство. З ним пiшли Лiсовики та деякi Лiснi. Дозволив Лукинковi йти поруч себе. Старий вже був Цар, але йшов злегка, здавалось не доторкав навiть своiми ногами землi. Пильно оглядав свое царство, в кожну щiлину заглядав, чи не накоiли зимовi завiрюхи багато шкоди, чи не повиривали з корiнням вiкових дерев i не повалили iх на землю, щоби гнили, а не жили. Коли ж побачив повалений на землю лiс, морщив чоло й «бурчав» та видавав iз себе грубий, грiзний голос – лютився… Молодi дерева гладив руками, а з старим вiв розмови. Говорив до дерев, а дерева до нього, – зовсiм так, як говорить добрий дедя до своiх дiточок. Оглянувши свое царство, вертав до своеi палати. Лiсовики пригравали йому на дудах i флоерах, а Лiснi спiвали. Лукинко навчився теж грати на флоерi.

Лiтом Цар мало сидiв у палатi. Проходжувався довколо палати, ходив й над озеро, що вилискувалося до сонця зеленковатою водою, сiдав на його березi, а Лiсовики хлюпали на нього холодну воду. Любив Цар гру Лiсовикiв i спiв Лiсних – слухав i плескав у долонi. Коли звiрi приходили пiд його палату, виходив до них, гладив iх по головах, говорив до них i пiдсмiхався – видно любив iх, цих мешканцiв його лiсового царства… Часом забiгали до палати зайчики, кунички й бiлички. Цар дозволив Лукиновi гратися з ними. Лiтом заходили пiд палату також i ведмедi. Лукинко любив iх дуже – вони дозволяли йому сiдати на себе. Була це для Лукинка найбiльша радiсть. iхав на хребтi ведмедя, смiючись i плескав у долонi. Ведмедi любили Лукинка й дозволяли тягати себе за вуха. Раз принiс Лiсовик до палати мале ведмедя. Ото потiху мав Лукинко з того ведмедяти – грався з ним i лягав разом з ним спати.

Так минали Лукинковi в царськiй палатi роки за роками. Вирiс i став легiнем. Почав просити Царя, щоб вiдпустив його вiд себе – хоче побачити гiрський свiт. Не дуже то хотiв Цар вiдступити Лукинка вiд себе. Але Лукинко настоював на свойому i не переставав просити його, щоб таки дозволив пустити його на волю. Вiн же син гiр i повинен iх пiзнати, так як знае син газдiвство свого батька. Знае добре, що в горах родився, чув вiд Лiсних, що це орел пiрвав його вiд мами й занiс у глибину гiр – так де ж родився, як не в горах? Орли лишень у горах виводяться i понад горами лiтають. Так, так – вiн син гiр i мусить та й повинен пiзнати тi гори.


* * *

Дав себе Цар ублагати та позволив Лукиновi опустити палату. Перед його вiдходом казав приклякнути й присягти, що нiколи не нарушить лiсового царства, не зрубае нi одного здорового дерева та й не буде палити, нi корчувати лiса, як уже десь там роблять люди Лукинкового племени. Присяг Лукин, поцiлував у руку Царя, а Цар Лукина в чоло i так Лукин розiйшовся з Царем Лiсiв.

Випровадив Лукина поза палату один iз Лiсовикiв. Вивiв його на високу кучеру i показав куди мае iти. Ген, ген – туди, на другу сторону Чорногори. Знав мабуть той Лiсовик, чому направляе Лукина йти якраз у ту сторону Карпат, а не деiнде. Та заки розiйшлися i розпращались iз Лукином, завiв його Лiсовик до старого, грубезного бука. Такого бука не бачив Лукин ще нiколи. Пристанув Лiсовик пiд тим буком i казав Лукинови приложити свое вухо до нього. Той бук умiе говорити – говорить, як почне вiтер хитати його «чубком». Якраз тепер вiтер колише його галуззям.

«Слухай Лукине, що вiн каже – ти ж знаеш лiсову мову нашу, то зрозумiеш те, що бук тобi розкаже, слухай уважно i запам'ятай те що почуеш».

Приклав Лукин ухо до бука – наслуховуе. І ось що почув:

«Давно, дуже давно занiс мене сюди вiтер – не мене, а маленьке зеренце. Те зеренце впало на вогку землю, скiльчилося й почало рости. Був я маленький, слабосилий бучок. Та з роками рiс, мiцнiв, грубшим ставав, а все корiнням землi держався i щораз вище до сонця пнявся. Дощi поливали мене, вiтри-бурi гнули мене, до землi хотiли пригнути, а то й зламати намагалися, та я не подавався, боронився, могутнiв. Любив землю, вона мене годувала, але ще бiльше любив сонце, що огрiвало мое вiття i веселило мене. Вирiс великий та високий. Та цього замало було – треба було ще й грубнути та твердим стати, щораз бiльше сили набирати. І став сильним i твердим, не одну бурю люту перебув – нiчого не вдiяла менi – не пригнула й не зламала мене. Пiзнiше вона перестала змагатися i боротися зi мною – пiзнала, що я сильнiший за неi, а сильного бояться його не зачiпають, залишають у спокоi. Тепер знаю, що загину, бо воно так бувае, що все те, що родиться, мусить i гинути – але загину своею смертю, а не чужою. Усхне мое гiлля, залишиться стовбур, корiння зогние i прийде кiнець.

Така воля Того, хто все на землi сотворив – воля Бога. Але ж i це воля Божа воля i закон, що все на свiтi, що хоче жити, мусить мати силу! Силу, яка не гнеться, не подаеться i не кориться – нiчого й нiкого не лякаеться – з усiм iде на прю, валить перешкоди й перепони на шляху життя. Хто хоче, най слухае i бере в голову те, що говорить вiковий бук».

Коли бук замовк, тодi заговорив до Лукинка Лiсовик:

«Чув, що говорив бук»?

«Чув» – вiдповiв Лукин.

«Зрозумiв його мову?»

«Зрозумiв!»…

«Тож: затям собi добре те, що чув! Будь сильним! Тiльки силою зможеш побороти силу! Жити треба вмiти, а щоб умiти, потрiбно вчитись! Розуму набратись можна вiд усього – i вiд того що на землi й над нею, вiд живого й мертвого! Про це знай i пам'ятай!»

«Добре – сказав Лукин – усе я розумiю, про що бук говорив, одного лише не зрозумiв. Вiн згадував про Бога, а хто цей Бог, я того не знаю».

«Про Бога, то й я не багато знаю – вiдповiв Лiсовик. Знаю лише, що то Бог сотворив усе, що е, що бачимо. Знаю, що Бог, це Цар над Царями i над нашим Царем Лiсовим, а бiльше, то я не знаю i тобi не поясню. Поживеш на свiтi довше, то бiльше довiдаешся про Бога»…

Попращав Лукин Лiсовика й пiшов у той напрям, який вказав йому Лiсовик. Пiшов, а чим дальше йшов, тим бiльше пiзнавав карпатськi гори, iх простiр, красу й велич. Ба, бачив i чув усякi дива й чуда. Ішов, блукав темними лiсами, аж побачив Говерлю. Вийшов на сам ii верх. Звiдсiль побачив карпатський свiт – свiт краси, див, таемниць i первовiчних казок – у проваллях i нетрах лiсових, у скельних печерах, у джерелах потокiв. Зiйшов iз Говерлi Лукин трудний та втомлений. Уснув пiд Говерлею. Десь так бiля пiвночi станув над ним здоровенний, iз сивою, довгою бородою, дiдуган.

«Спиш? – промовив до нього лiсовою мовою – то спи, а я розкажу тобi казку карпатського первовiку. Слухай!»

«Оце, коли Всемогучий Господь Бог – чуе Лукин знову те дивне для нього слово Бог – сотворив оцi гори Карпати та й покрив iх зеленими лiсами, а Говерлю залишив нагою, не засадив на нiй нi одноi деревини. Почала вона плакати й нарiкати на Творця Господа. Голосно плакала, заводила й ревiла. З ii слiз повстало там понижче озерце, що можна побачити його, але води з нього не молена пити. Вода в ньому гiрка, дуже гiрка, як були гiркi сльози Говерлi.

Побачив Господь заплакану Говерлю та спитав, чого так гiрко плаче й заводить. Вона вiдповiла крiзь сльози:

«Як же менi, Господи, не плакати й не лити слiз та не заводити? Всi гори довкола мене покрив Ти зеленим лiсом, а я зовсiм нага. З сорому i жалю плакати мушу i буду до суд-вiку заводити».

Жалко стало добротливому Господевi Говерлi, погладив ii голову й сказав:

«Не плач, не проливай даремно слiз. Твоеi наготи не будуть бачити, хиба лише дехто й не все. Я прикриватиму тебе лiтом хмарами, тай купатиму твою голову в промiннях золотого сонця. Ти перша зустрiчатимеш сходяче сонце, смiятися будеш до нього, а воно до тебе. Як прийде зима, я тебе першу покрию скатертю бiлого снiгу й будеш величатися в днину золотистим, а нiччю срiблистим обличчям. Будеш пишною й славною на всi гори».

Отак Господь заспокоiв, потiшив i «втолив» плач Говерлi. Вона втерла своi сльози й усмiхнулась до Господа – перестала плакати й заводити.

Та заледве вспокоiв Господь Говерлю, аж чуе далекий стогiн i нарiкання.

«Хто ж це стогне й нарiкае?» – питае Господь.

«Ох, це другий верх, лише трiшки нижчий вiд Говерлi, – Пiп-Іван». Прислухуеться Господь до нарiкання Пiп-Іва-на й чуе:

«Чому, Господи, поставив мене так далеко вiд Говерлi? Я самiтний, понад другими, низькими врехами й кичерами. Нема менi з ким порозмовляти, вони менi не рiвня. Рiвня лише Говерля, але вона далеко-далеко вiд мене, нi вона мене не почуе, анi я ii. Кривду заподiяв Ти менi, Господи».

На це йому Господь:

«Високий, великий ти, Пiп-Іване, але що з цього, коли розум у тебе малий. Не знаеш i не розумiеш, що найбiльша приязнь i наймилiша розмова бувають на вiддалi. Чим дальше вiд себе приятелi, тим краще для них. З вiддалi росте приязнь i любов. А розмова наймилiша мiж приятелями без слiв – розмова сердець. Серцям же не потрiбнi слова. Почуваеш себе самiтним, скучно й смутно тобi, так вiдзивайся до Говерлi серцем, говори до неi серцем, а вона вiдповiсть тобi серцем. Знай, лиш вiддаль притягае серце до серця, лиш вiддаль в'яже iх на вiки з собою; серця – не слова. Зв'язки свое серце з серцем Говерлi й перестанеш тодi стогнати й нарiкати».

І так, як сказав Господь, сталося. Пiп-Іван розмовляе з Говерлею серцем i втiшний та вдоволений цим.

«Казку почув, легiне, вiд старого дiда. Так! Тепер це казка, а колись була то iстинна правда. Пiдеш блукати горами, почуеш бiльше карпатських казок. Бувай здоров!» – сказав дiдуган i зник.

Лукин прокинувся i вже до ранку не заснув. Над горами ясна нiч. Свiтить мiсяць, а зiрки сяють, у iх свiтлi купаються лiси.

Ранком, як сонце пустило на Говерлю першi промiнчики, Лукин пiшов блукати дальше горами, подався у напрямi, куди вказав йому Лiсовик. Спершу блукав лiсами, аж найшов стежку, протоптану звiрями й пiшов нею. Зайшов над рiчку, але що це за рiка, того Лукин не знав. Дещо пiзнiше дiзнався, що це славна й голосна на всi тутешнi гори рiка, Тиса. А що було вже пiд вечiр, сказав собi, що присяде над цiею рiкою i заночуе. Так i зробив. Але перше розложив ватру. Лiсовики дали йому кремiнь й губку, бо без ватри нема життя в горах. Ватра горить, палае, свiтить, грiе й диких звiрiв вiдпуджуе. Вода в рiцi шумить, гуде, клекоче, говорить… Почув Лукин i зрозумiв мову рiки. Ось так почув ще одну казку гiр:

«Я рiка оцих гiр, говорю тобi:

Колись, ще тодi, як Господь сотворив оцi Карпати та засiяв iх лiсами, сотворив теж потоки i рiки, мiж ними i мене. Сотворив i казав плисти. Так, плисти, але як? Я була мала й слаба, а тут треба було продиратися помiж скали й лiси, а вже найгiрше було це, що бачила я мало свiтла сонця. Його закривали прибережнi, густi, темнi лiси. А без свiтла й сонця дуже важко й сумно, тай скучно, непривiтно. Почала я нарiкати на мою лиху, безсонячну долю. Аж одноi ночi почула я з-поза хмар голос – це промовив до мене Господь:

«Усе, що сотворив я, мае саме кувати собi долю, кувати i не нарiкати. Слабе хай не нарiкае на свою слабiсть, мале на свою малич. Слабе, хай стараеться бути сильним, мале, хай росте. А всiм треба знати: перешкоди iснують на це, щоб iх поборювати й унешкiдливлювати, бо лиш у боротьбi росте сила й сталяться м'язи й воля. Хочеш простору й сонця, здобувай iх, самi до тебе не прийдуть».

Узяла я собi це, що почула, до серця, тай почала борню зi скалами й деревами на моiх берегах. Скали ламала й крушила, дерева виривала з корiнням – падали на мене, а я брала на своi плечi й несла в свiти. Сказала собi: мушу мати бiльше води й сили, мусить менi вдень свiтити сонце, а нiччю – мiсяць. Не легка була моя боротьба. Ой, не легка! Але вкiнцi таки покрушила скали й очистила береги вiд дерев. Тепер не лякаюся перепiкод i маю доволi свiтла й сонця. Сонце купае свое промiння в моiй водi».

Вислухав Лукин мову рiки та пригадав собi те, що чув вiд старого бука. Вiн говорив подiбно, як перед хвилиною говорила рiка. Ще одна гiрська казка.

Раненько, разом iз сходом сонця, подався Лукин у дальшу дорогу. Через стрiмкi, гострi скали й правiчнi лiси, було темно, як уночi. Боже сонечко не доходить сюди…


* * *

Як довго йшов Лукин, цього не знав. Нараз побачив серед густого лiсу простору поляну. А на нiй величезна колиба з грубих бервен. Що це за колиба та чи живуть тут в нiй люди? Пiдходить до неi ближче. Так, е хтось в нiй. Нараз виходить з колиби той «хтось». Але, хто вiн такий? Високий-височезний, великий-величезний, Лукин напроти нього як муха напроти вола. Злякався Лукин, хотiв утiкати, але ноги не пiдносяться, наче вросли в землю, не зробить нi кроку. Перед ним великая, великолюд, чи то велетень. Пригадав собi те, що чув раз вiд Лiсовика. Той оповiдав, що давно-давно, не було гiр Карпат, було рiвне поле, а на ньому жили великолюди, велетнi, чи великани. Великани були не лише ростом але й силою та буйнiстю великi. Вкiнцi так згордiли, що збунтувалися були й проти того, хто iх сотворив, проти Бога. Знову почув Лукин слово Бог. Бог терпеливий, ждав, що велетнi спам'ятаються. Та де там! Почали воювати самi з собою – лють i ненависть запанувала мiж; ними – до себе й до Бога. Бог терпеливий i милостивий, але цього було йому таки забагато. Позволив винищити самих себе, а тут де жили, казав Бог вирости горам i назвав iх Карпатами. Чув Лiсовик, що з усiх велетнiв мали залишитися один, чи двох. Коли Бог засадив Карпати лiсами, вони десь заховалися в них. А Карпати Бог вiддав людям, таким, як Лукинко, такого маленького росту й не великоi сили. Оце пригадав собi Лукин, побачивши велетня перед собою.

Велетень пiдiйшов до Лукина, взяв його на долоню, як маленьку комашинку й занiс до колиби, де жив i дожидав своеi смерти. Велетень спав на землi, не стелив собi нiчого й нiчим не вкривав себе. Ловив, забивав звiрину й живився ii м'ясом – ватри не знав. Говорив мовою лiсiв, а ту мову добре знав Лукин. Розумiв велетня. Велетень сказав до Лукина: «Як ти зайшов сюди, то мусиш жити разом зi мною доти, поки не вiдпущу тебе вiд себе».

Лукин боявся велетня, рад би втекти вiд нього, але як утекти? Велетень не пускае його вiд себе, а захотiв би втекти, не втече! Його кiлькадесять крокiв, а у велетня один крок, спiймае i строго покарае. То ж мусiв жити в колибi велетня i виконувати все те, що той наказував. iв сире м'ясо, як i велетень та спав на землi. Лукин досi м'яса нiколи не iв, а лише те, що iли Лiснi й Лiсовики. Тепер звик до м'яса, а велетень змушував його iсти багато м'яса. Але ж Лукинко чув, що вiд м'яса росте в нього сила. Велетень розповiв йому про велетнiв майже все те, що чув колись вiд Лiсовика. Додав, що десь у горах мав бути його брат, але де вiн, цього не знае.

Лукин подивляв не тiльки рiст велетня, але й велику силу в нього. Одним ударом п'ястука клав на землю ведмедя тай з'iдав нараз половину м'яса з нього. Вiн почав i Лукина робити сильним. Говорив, як старий бук i Тиса говорили, що на землi можуть жити лише сильнi. Слабi мусять вступатися з дороги сильним, робити для них мiсце. Повчав Лукина, що не лише з iжi прибувае сила, ii треба виробляти в собi. Казав Лукиновi купатися в холоднiй, ледянiй водi, виривати зi землi щораз бiльшi дерева, вилiзати на дерева i пригинати iх до землi, пiдносити щораз тяжче камiння тай «дужiтиси» зi звiрями. По якомусь часi мiг Лукин, зловивши оленя за роги, класти його на землю, а потiм то й вбивав оленя кулаком межи роги. Тепер казав велетень Лукинковi «дужiтиси», боротися з ведмедем. Дав йому в руки тяжкий кусень твердого дерева та йти з ним на ведмедя.

Пiшов Лукин у лiс, а велетень назирцем за ним. Удалося Лукинови вбити ведмедя. Принiс його на плечах i «верг велетовi» пiд ноги. Велет засмiявся поплескав Лукина злегенька по плечi, взяв ведмедя i почав iсти ще тепле його м'ясо.

Перебув Лукин у велетня в колибi один рiк, а далi пiшов i на другий. Пiд зиму казав велетень Лукиновi йти з ним у лiс. Пiшли. Ходили лiсами, аж надибали потiк, над ним скалу, а в скалi велику печеру. Зайшли до неi. Тодi велетень сказав:

«У цiй печерi закiнчу свое життя. Я прочуваю, що моя смерть уже недалеко. Умру в цiй печерi, а ти завали ii камiнням i пiди блукати своiми горами. Привали добре каменюками, щоб до печерi не дiсталися жоднi звiрi. iв я звiрiв, а вони по смертi зжерли б i мене. Я цього не хочу».

Надходила весна. Одного дня застогнав велетень так, що аж скали здригнулися i задрожали. Застогнав, заревiв три рази й сконав.

Лукин учинив волю велетня. Зробив так, як того бажав собi велетень. Завалив вхiд до печери камiнням i пiшов туди, куди понесли ноги й очi його.


* * *

Завернув у Чорногору, перейшов ii, а з неi полонинами у верхи. Блукав полонинами, перейшов Луковицi, а звiдтам на потiк Шибений та дальше понад нього почерез Черемош зайшов до джерела рiки Пробiйноi. Аж пiзнiше дiзнався про ii назву.

Джерело води Пробiйноi було пiд стрiмкою скалою. В скалi побачив Лукин невелику печеру. З неi виходив дим. Там хтось живе – подумав собi i зайшов до печери. Тiльки цiкавiсть завела його в середину печери. Побачив там сивобородого старика. Сидiв на ковбику при ватрi. Заговорив до старика лiсовою мовою, бо iншоi не знав. Здивувався старий дiд. Молодий легiнь, людського вигляду й постави, а говорить якоюсь дивною, не людською мовою. Дав знак Лукиновi, щоб сiдав бiля ватри. Дав йому iсти те, що сам мав: вуджене м'ясо, сушенi ягоди та мiд. Затримав старик Лукина в себе й на нiчлiг.

Лукиновi подобалося у печерi дiда. Тепло й привiтно, чистенько та сухо. Переспався на сухiм сiнi i моху. Встав раненько й побачив щось таке, чого досi не бачив нiколи. Дiдо махав правою рукою, бив себе нею в груди й шептав щось. Не знав Лукин, що це дiд так молиться, бо цього вiн не вмiв. Щойно по молитвi дiдо сiв iсти. Дав iсти Лукиновi, але казав йому перше пiти до рiчки i помитися водою.

Показав Лукиновi рискаль-лопату й повчив, як нею робиться. Показав дiд сокиру та сказав, що нею рубаеться дрова. Показав губку й кресало та повчив, як викресувати вогню. Останне Лукинко вже знав. Потiм показав пiстолю i вистрiлив з неi. Все це дивувало Лукинка i не мiг надивитися на те все. Перебув у дiда весь день, нарубав дров сокирою, а дiдусь придивлявся i потакував головою. Потiм попросив Лукин дiда, щоби дозволив вистрiлити з пiстолi. От була втiха!

Розмовляли оба мiж собою руками, але якось розумiли себе. Дiдо дав знак рукою Лукинковi, щоб той у нього залишився на довше. Лукин зрозумiв його знак i вiдповiв теж знаком – головою i руками – що готов залишитися на довше у печерi дiда. Так i залишився.

Дiдо почав вчити Лукина людськоi мови. Йшло це доволi легко, бо Лукин був дуже понятливий. Рiвночасно з мовою вчив його молитися й розповiдав те, що сам знав про Бога, Христа й Матiр Божу. Це сприймав Лукин трохи тяжче. Але зчасом зрозумiв, що це Бог i чому треба вiрити в Бога i його силу. Дiдо зробив iз Лукина християнина, лише бiда, що не мiг його охрестити. Не мав свяченоi води. А все ж таки якось охрестив його звичайною водою з рiки Пробiйноi. Не знав, що Лукин був уже охрещений.

Скоро Лукин навчився людськоi мови, а тодi все розповiв стариковi про себе, про Лiсних, Лiсовикiв i Царя Лiсiв та пригоди з Велетом. Слухаючи того, старик не мiг надивуватися, про що оповiдав Лукин. Потiм дiдо розповiв про себе.

Вiн родом iз села Рiжна. Його дедя мав полонину, Михалкiв, нижче Похребтини. Вiн сам, дiдо, як був уже легiнем, пас лiтом вiвцi на дедевiй полонинi. Не дуже далеко вiд Михалкова, на Луковицях, мав невелику полонину, Іван Чепiль iз села Ростiк. На ту полонину виходила нераз донька Чепiля, Васюта. Приносила з села сiль для маржини i муку на кулешу, а з полонини забирала бербеницi з бриндзею i гуслянкою.

Якось раз зiйшовся був цей дiдо з Чепiлевою Васютою. Вона дуже сподобалась йому. Пiзнiше припали собi обое до серця, а згодом i покохались. Попали обое в казку кохання. Покохались i полюбились, як пара голубiв, одне без одного не могли жити. Дiдо, тодi легiнь Михайлик, рахував днi, коли Васюта прийде на полонину. Це ж бо сприятлива нагода обоiм, поговорити й налюбуватися собою. Вони не говорили, а щебетали до себе, як ластiвки. Але кiнчилося лiто, наближалася осiнь, треба було залишати полонину й сходити з маржиною в село. Смутком i жалем оповилося серце Михайлика. Щастя, що Ростоки й Рожен не були далеко вiд себе. Мiг зчаста стрiчатись з Васюткою у недiлi коло церкви в Рiжнi. Однак iх зустрiчi були невистарчальнi, закороткi. Батьки Михайлика i Васюти скоро пiзнали «що си дiет з iх дiтьми». Сходилися Михайлик з Васютою, сходилась i iх «стариня»-батьки, теж коло церкви.

Одноi недiлi зайшли свати Михайлика до Чепiля. Договорились. Батьки Васюти погодилися вiддати доню замiж за Михайлика в Ростiк. Зрадiли молодята. Зрадiли, але й трохи засмутилися. Чепiль сказав, що вiнчання Васюти з Михайликом може вiдбутися щойно на другу осiнь. Тодi Васютi скiнчиться вiсiмнадцять лiт життя. Тепер вона ще замолода виходити замiж. Чепiлиха додала:

«Вона ж в мене ще дитина, а не дiвка».

Що ж робити, молодята мусять коритися волi батькiв – як сказали так i мусить бути. Але ж, Господи, як воно видаеться далеко до другоi осени! Потiшилися тим, що лiтом вони знову зможуть сходитися на полонинах. Дiждалися Божого лiтечка. Зараз пiсля двох тижнiв по «полонинському виходi» вийшла Васюта на полонину. Михайлик дожидав ii там нетерпляче, рахував днi i ночi.

У недiленьку святу пiшов Михайлик iз Васютою блукати зеленими полонинами. Сонечко грiло та золотило полонини, а вiтрець повiвав iз Чорногори, нiс шепотом солодку казку кохання.

Вони обое по шовкових травах полонинських ступали, пахощi полонин втягали: Васютка чiчки збирала, вiнок на голову плела, а кращi квiточки Михайликовi за кресаню клала. В казцi кохання купалися, пташками до себе щебетали, до себе пригортались, iх молодi серця чiчками зацвiтали. Як малi дiти над потiк iшли, холодною водою на себе хлюпали, на згарах зiллячко збирали. І дальше, все дальше йшли. На плай зiйшли. Не знали, як i коли зiйшли з плаю, та зайшли в лiс. Аж по якомусь часi опам'яталися, що заблудили, на манiвцi зiйшли, напевно iх блуд учепився. Ідуть, раз направо, раз налiво, не вийдуть з лiса. Опинились на верху скали. А там пишна голуба чiчка, як би кусник блакитного неба. Схилилась Васюта зiрвати ту пречудову чiчку. Схилилась i зникла разом з чiчкою, – впала iз стрiмкоi скали, не видавши навiть з себе голосу. А Михайлик i собi зi скали стрiмголов за нею.

Дивно, впав iз скали i став на ноги. Васюта пiд скалою. Голова розбита, все обличчя в кровi. Прожогом кинувся Михайлик до неi, пiдняв iз землi, взяв на руки, приговорюе до неi, а вона мовчить, не вiдзиваеться. Приложив вухо до ii серця, а воно не вiдзиваеться, не б'еться. Не хоче вiрити Михайлик, що його Васюта, його майбутня спiльниця життя i майбутня мати дiтей, вiддала вже Боговi свою душу. На руках ii тримае, наче божевiльний бiгае з нею попiд скалою. Не тямить, як довго так з нею бiгав, плакав та заводив, а в розпачi готов був i собi вiдiбрати життя. Носив мертву Васюту до другоi днини на руках. Був прямо без пам'ятi. Три днi й три ночi просидiв при мертвiй Васютцi. Вкiнцi опам'ятався, прояснилось троха в його головi. Пригадав, що мае зi собою сокиру. Давно нiхто з верховинцiв не ходив по горах без сокири, ножа i пiстолiв за чересом, було бiйно перед звiрями.

Наколов iз ялицi дощок i з них збив деревище-домовину, а щоби дошки держалися разом, зв'язав iх вужевками. Дно деревища вистелив квiтками, що iх назбирав у лузi над рiчкою, поклав у деревище Васюту й притрусив iзверху теж чiчками. Вона ж дуже любила квiточки. Витесав iз дерева лопату. Лопатою, топором i руками вигрiб яму та й спустив у неi деревище з Васюткою. Присипав землею, усипав над нею могилку, а на неi поклав хрест.

«Поклав я у грiб не саму Васютку, нi. Там спочило мое щастя i мое життя» – довго молився на могилi Васюти… А потiм? Пiзнiше щось запаморочило його – думав собi, напевно зимiшалися разом жаль, розпач i бiль. Потемнiло не лише в очах, темно стало й у головi… Пiшов блукати горами. Куди блукав, куди ходив, не знав тодi, не знае i нинi. Так було до пiзноi осени.

Коли ж вкрив гори перший снiг, вiн опинився нараз у цiй печерi пiд скалою, над джерелом рiчки Пробiйноi, коло могилки Васюти. Як зайшов сюди, не знае. Мабуть той «хтось», що вiдiрвав його вiд могилки Васюти, тепер привiв його знов до неi. Припав до тоi могилки i полив ii сльозами. А дальше подумав:

«Осяду тут, де мое кохання у гробi. Не пiду звiдси вже нiкуди».

Так i зробив. Осiв у скельнiй печерi й живе в нiй по нинi. Як довго живе тут, не знае, бо втратив рахунок часу. А його стариня i Васюти не довiдалися нiколи, що сталося з iхнiми дiтьми. Певне шукали за ними, але не могли знайти, – нi живого ще Михайлика, нi мертвоi Васютки…


* * *

Вислухав Лукин казку кохання дiда Михайла та й подумав, що та казка все таки краща за його казку кохання… Пригадав собi ii. Зрештою, вiн нiколи не забувае ii.

Так! Дiдо знае, де його кохання, онтам спочивае. Вiн може до своеi Васюти говорити, може на ii могилцi квiти зазаджувати та й сльозами iх пiдливати, а його, Лукинове кохання, порвала на своi филi рiка й понесла в далекi свiти.

Так, так… Пригадав собi, як воно було.

Ще заки зайшов у печеру дiда, блукав горами та лiсами. Зайшов раз був на бистрий потiк, Лудовець. Там загулила його Лiсна в глибокi темнi лiси. Та що це за Лiсна була! Красна, як сходяче золоте сонце. Личко в неi рум'яненьке, як дозрiле, червоне яблучко. Косоньки, як вiночки барвiнковi; брови, рiжки мiсяця на нов'ю; нiжки звиннi, як сарни; ручки, як крильця ластiвки, а усмiх невинноi дитини.

Ручками Лукина за шию взяла, приском вогню дихнула на нього, пригорнулась ще й поцiлувала, в полон кохання його взяла. В ясних глибоких очах ii потонув, як у глибину рiки впав, душу й серце Лiснiй вiддав, у казцi кохання втопився. А все це прийшло несподiвано, ненадiйно, блискавицею запалило його серце. Зажив iз Лiсною-красунею в глибоких лiсах. Зажив iз нею, як брат iз сестрою. Життя обоiх було чарiвною казкою. Але всьому на свiтi приходить кiнець. Прийшов кiнець i казцi кохання Лукина з Лiсною.

Пiшли раз Лудiвцем у долину й зайшли над Черемош. У лузi над рiкою побачила Лiсна чудову лелiю, що росла над самою рiкою. Лiсна нахилилася, хотiла зiрвати ту лелiю. Раптом, посовгнулась i впала у воду. Легка була, як пiр'ячко. Черемош узяв ii на своi хвилi i понiс у свiт. Скочив Лукин у Черемош, але не мiг зловити в ньому мертву Лiсну. Кiнець казцi кохання, Лiсна забрала ii у вiчнiсть. Так, кохання i казка про нього вiчнi. iх Лукин не забув i не забуде, не вирве з пам'ятi, нi з серця. Понесе iх i до гробу. Перестане битися серце, а казка кохання буде й дальше ще жити. Перенесеться в серця наступних людей, живих, а мертвим у гробовому снi з'являтися буде. Щире кохання, велика любов, безсмертнi.

Дiдо просив Лукина, щоби не вiдходив вiд нього. Прочувае свою близьку смерть. Умре, а хто ж тодi поховае його при Васютцi? Хто зробить деревище, вигребе яму й покладе в неi деревище? Все це мае зробити Лукин, якого може сам Бог прислав у печеру. Вволив Лукин волю старика i залишився при ньому. А дiдо справдi прочував свою недалеку смерть. Вона прийшла, як упав на гори перший снiг. Заснув старик вiчним сном, закiнчив самiтне життя в печерi пiд скалою. Лукин зробив усе так, як того хотiв дiдо i похоронив його бiля Васюти. На могилi закопав хрест, помолився за душу дiда, такими молитвами, яких навчив його померлий. Хотiв залишити могилу i печеру та йти блукати дальше горами-лiсами. Але посипали густi снiги i покрили грубою верствою гори, а потiм потиснули сильнi морози, то ж довелося Лукиновi пережити зиму у дiдовiй печерi.

Прийшла весна. Лукин посадив на обох могилках квiточки, попрощав iх i пiшов оглядати гiрський свiт. Свiт широкий, просторий, лiсами зелений, квiтами закосичений, таемницями захованими в нетрях приворожений, – свiт могутнiх верхiв, свiт не лише самоi краси, але й величi.

З печери дiда взяв собi топiр-сокиру, нiж i пiстолю. Все це пригодиться йому. Блукаючи, зайшов аж на велику й високу полонину Чiвчин. О, який прекрасний вид iз тоi полонини на всi гори! Не мiг надивуватись, начудуватись i налюбуватись. На Чiвчинi зайшов до стаi. Ватаг i вiвчарi бiдкалися, що якийсь старий ведмiдь убивав майже щотижня вола, чи корову, а його самого не можуть убити, – дуже хитрий i проворний, та й кулi з пушок не чiпляються його. Лукин каже, що допоможе iм позбутися шкiдника. Так, але вiвчарi бояться так Лукина, як i ведмедя. Чудовище! З вигляду чоловiк-легiнь, говорить людською мовою, але поза тим усе на ньому не людське. «Жесний» та страшний зодягнений в одежу зi шкур. З вигляду легiнь, а з одягу звiр.


* * *

Узяв Лукин свою сокиру, витесав iз букового дерева тяжку довбню та сказав, що пiде з нею на «вуйка». Засмiявся ватаг i вiвчарi. На ведмедя з довбнею? Нi, на нього треба йти з пушкою i гострими кулями. Ведмiдь мае тверду голову, ii не проб'е i куля, не вдiе iй нiчого i довбня. Єдино, поцiливши ведмедя гострою кулею в серце, можна вбити його. Часом треба пустити в його серце двi кулi. Нi, нi! Довбнею не можна вбити «вуйка»!

«Нiчого – сказав Лукин – побачите, як воно буде, та що е надiйнiше, чи моя добня, чи ваша пушка з кулями».

Вранцi взяв на плече довбню i пiшов полониною попiд лiс. Вiвчарi сказали йому, в якому мiсцi виходить ведмiдь з лiса на полонину. Там станув Лукин iз довбнею. Не знав про те, що за ним iшов назирцем ватаг iз пушкою. Заховався за грубим деревом, цiкавий, що воно буде. Аж ось чути ломiт i трiскiт – напевно «суне вуйко». Вiн уже на краю лiса i глядить у ту сторону, де пасеться вiл. Направляе туди своi ноги та йде повiльно. Аж тут заступае йому дорогу Лукин з довбнею. «Вуйко» суне просто на Лукина. Вiн уже близько нього. Наблизився, пiднявся на заднi лапи, а переднiми хоче досягнути Лукина. Зловити й поторощити його кости. А Лукин добнею «вуйка» по косматiй головi – бах! Розлютився ведмiдь не так на Лукина, як на довбню. Намагаеться дiстати ii в своi лапи. Довбня вже в нього. Але Лукин виривае ii з ведмежих лап i б'е вуйка дальше по головi. Раз, другий, третiй: бах! та бах! Бив, поки «вуйко» не впав iз ревом на землю, а Лукин ще раз довбнею по лежачому «вуйкови». Чудом-дивом пройнявся ватаг за деревом. А вечером Лукин убив ще одного великого «вуйка» i принiс на плечах у стаю. Хотiли ватаг i вiвчарi, затримати Лукина в себе, та Лукин лише посмiхнувся i сказав, що не може затримуватися довго на одному мiсцi, мусить iти дальше, щоб побачити всi гори, перейти всi лiси й полонини. Ватаг дав йому один пiстоль з кулями i порохом. Мав Лукин тепер вже двi пiстолi з подостатком пального пороху.


* * *

Пiшов верховинними полонинами й зайшов на Копилаш, а з нього в Руську Поляну, звiдтам у Рахiв, що був тодi ще невеликим селом. Там почув таке:

«Зайшли були в Рахiв якiсь чужi пани-зайди, десь iз-над долiшньоi Тиси. З Рахова пiшли на полювання в Карпати. Наколи повернулися iз полювання i переходили Рахiв, один iз панiв-зайдiв пiрвав в одного газди жiнку, красуню на ввесь Рахiв. У страшну розпуку попав «окрадений» чоловiк красунi».

Стало Лукиновi жаль молодого газди i його жiнки. Почав роздумувати, чи не мiг би вiн вирвати молодицю з поганих рук пана-зайди, – злодiя якогось! Добре, що рахiвцi розвiдали вже, де живе той злодiй-пан, ласий на чужi жiнки. Мае свiй двiр ген аж над середньою Тисою. Казав Лукин дати собi людський одяг i коня. Довбнi не брав, узяв зi собою тiльки двi пiстолi, бартку i нiж, а до цього мав ще два сильнi кулаки. Все iнше дав йому молодий газда. Мусить же мати людський вигляд. Пристроiвся, якслiд та приосмотрився в усе потрiбне до подорожi, сiв на коня i поiхав визволяти рахiвську молодичку.

«Рахiвцi» повiрили йому, коли розповiв iм усю свою «сторiю», а до того показав щеж й свою силу, пiдносячи руками старого вола й вириваючи з корiнням дерева… Поiхав Лукин понад Тису. Не скоро заiхав до мiсця, де жив «пан». Мусiв iхати дуже обережно i уникати людей. iхав побiльше ночами, полями, а часто лiсами. Нарештi допитався, де е двiр «пана».

Переждав у лузi над Тисою до пiзньоi ночi, а нiч була на щастя, дуже темна. Прив'язав коня до дерева i пiшов до панського двора. Пан i його слуги спали напевно твердим сном. Пiдiйшов Лукин до муру. Мур довкола палати високий, але перелiзти його, це для Лукина дрiбниця. Перелiз, а тут два великi пси. Не встигли загавкати, як iх вже подушив Лукин. Тиша… Пiдходить Лукин до дверей палати, а там сторожа. Лукин одного, другого кулаком в тiм'я i вже оба лежать на землi. Навiть не писнули, – спокiйно лежать. Вони не вбитi, лише приголомшенi. «Не вбивай» – це Божа заповiдь. Так навчив його дiд у печерi. Сторожi могли вистрiлити в нього, але не стрiляли, мабуть хотiли зловити i живим передати пановi, надiялися за це великоi нагороди. А воно сталося троха iнакше. Лукин пов'язав iх i позатикав iм роти, щоб не могли кричати. Одного, що скорiше очунявся iз приголомшення, бере зi собою, щоб вiдчинив дверi до палати i показав йому, де спить пан i де е молодиця з Рахова.

Сторож мае затканий рот i не може вiдозватися, а Лукин держить його руку як залiзними клiщами. Вiдчиняе дверi до палати, веде Лукина до кiмнати пана. Пан уже прокинувся був, схопився на ноги й намагався взяти в руки зброю. Та Лукин не дав йому на це часу. Прискочив до пана й одним ударом кулака повалив його на долiвку. Зв'язав його i заткав рота. Сторожовi сказав показати примiщення, де схована молодиця з Рахова. Показалось, що до ii кiмнати не мав сторож ключа, але Лукин ривком виважив дверi до кiмнати. В цiй кiмнатi побачив молодичку. Вона, як сполошене пташеня, забилася у куток i труситься, як осиковий листок на вiтру. Взяв ii Лукин, як дитину на руки i понiс геть з палати. Шепнув тiльки:

«Не бiйся мене, я з Рахова вiд твого Олекси».

Сторож вiдчинив браму, Лукин занiс молодицю в луг, де находився прив'язаний до дерева кiнь, вискочив iз нею на коня i рушив у поворотну дорогу, в Рахiв.

Заiхав iз молодичкою щасливо в Рахiв i передав ii в руки газди. Газда ж, то плакав, то смiявся з радощiв, не мiг натiшитися своею жiночкою, не знав де мав ii посадити, як до неi говорити. А Лукина обнимав i цiлував. Газда справив iз радости велику гостину, як би друге весiлля. На гостину запросив багато газдiв i газдинь. Гостина була з музикою, спiванками i танцями. Всьому цьому приглядався Лукин – перший раз таке бачив. Сто потiх мали гостi з Лукина, коли йому дали пити вино. Кривився, але пив. Як же не пити, коли так гарно припрошувано до пиття. А що було дальше? Вино й музика пiдохотили його i за прикладом других пiшов у танець. Але ж танцювати не вмiв i осмiшував себе, але це тiльки зразу. Потiм уже танцював не гiрше за других. Утомив його танець, тай сiв. Присiлись до нього газди й просили, щоби iм оповiв, як то вiн освободив газдиню-молодицю. Не радо оповiдав про це Лукин, однак таки задоволив цiкавiсть газдiв. Тодi один iз газдiв спитав його чому вiн не вбив того поганого пана. Той же мiг пiти за ним у погоню. А що було б як би був дiгнав у дорозi його з молодичкою? На це вiдповiв Лукин, що дiд у печерi над Пробiйною навчав його Божих заповiдей, а в них Господь казав «не вбивай». Мiг легко вбити пана, але не хотiв перетупити Божоi заповiдi.

Молодий газда хотiв обдарувати Лукина, чим тiльки мiг, давав йому коня з сiдлом, але Лукин не хотiв нiчого брати. Замiсть цього ще допомiг йому в переселенню з Рахова в глибину гiр, щоби заховатися там вiд пiмсти пана. Всi були певнi, що пан нападе на газду i знову пiрве його жiнку. І так воно сталось. Але газди з жiнкою не було вже в Раховi. Перенiс свое газдiвство в далекi гори.

Рахiвцi сподiвалися нападу паниська, тож i привiтали його разом з гайдуками так, що залишив кiлькох убитих гайдукiв, та ледви сам живий утiк. Газда просив i намовляв Лукина, щоби залишився в нього на новому газдiвствi в горах. Але Лукин не зробив цього тому, що хотiв блукати дальше горами, а також i тому, що боявся молодички, яка дуже нагадувала його Лiсну. Готов влюбитися у молодичку, а йому, як християниновi, цього не вiльно.


* * *

Тож попращав молодих газдiв i пiшов у «свiт», у своi гори.

Нiхто не пiзнав би тепер колишнього Лукина. Лукин – легiнь! Хоч дивися на нього, а хоч малюй! Красунь! Рослий, стрункий, високий, як молодий бук над потоком, а сильний, як кiлькарiчний ведмiдь, та гарний i пишний, як Пiп-Іван на весну. Нема вже на ньому одягу зi шкур, а мае одяг барвистий, верховинський, на головi закосичена кресаня, а з-пiд неi кучерi визирають. Так, Лукин нинi Чорногiрський орел. Багатий усiм тим, що бачить i чуе. Все те, куди ступить, вважае своею власнiстю: гори, лiси, полонини зеленi i блакитне небо зi золотим сонцем над ними.

Іде Лукин, землi пiд ногами не чуе. Лiс нашiптуе йому казку карпатських гiр i в тiй казцi Лукин думкою i чином поринае. Чи не казав йому дiд, що сам Господь пробувае у казцi вiчностi, якiй не було початку й не буде кiнця? Заслуханий у казку не знав сам, де й куди вiн йде. Та ж пощо йому знати куди йде? Вiн же не йде, а на крилах гiрськоi казки летить. Казка гiр окрилена. Орлом понад гори кружляе, зозулею з лiса в лiс летить, потоками пливе, чiчками цвiте.

Перебув, переблукав Лукин лiтню i осiнню казку Бескиду. Прийшла бiла, зимова казка й усю природу приспала, заколисала, бiлою скатертю вкрила, iнеем присипала, морозом закула. Пригадав собi Лукин, що йому нiкуди дiтися – нi хати, нi колиби немае в нього. Одна тiльки ватра, що й зимою грiе… А тут i буря зимова загула. Щастя, що Лукин найшов над потоком невеличку печеру, в якiй пересидить люту бурю. Вiтри втомилися, буря знемоглася, небо прояснилося i Лукин вийшов iз печери. Всюди кучугури снiгу. Пробиваеться крiзь них. Нiде людського слiду, нi голосу. А йому йти треба – все дальше й дальше. Ось i вечорiе вже. Де ж йому нiчку переспати?

Ось щось йому привидiлося! О, це не палата Царя Лiсiв! А може це дiйсно тiльки привид? Пiдходить до того привиду. Та нi! Це ж таки справдi палата Царя. Як вiн зайшов сюди, запитуе сам себе. А може якась сила завела його пiд цю палату? Заходить у середину палати. Здивувались Лiсовики, побачивши його. Зразу не пiзнали його. Це ж не той Лукин, що знали його колись. Але Лiсовики то розумнi сотворiння, розпiзнали в легiнi давнього Лукинка, дитину-сина гiр i лiсiв – не прогнали з палати, а усмiхом привiтали його.

А сам же Цар? Грiзними очима поглянув на Лукина. Його чоло було зморщене i смутком-жалем покрите. Не дивно. Вчорашня буря, що шалiла, стогнала й гула над горами, стоголосами вила й вiковi дерева з землi виривала, накоiла багато лиха, надщербила дуже його лiсове царство. А йому жаль кожноi деревини, вiн усiм серцем любить своi лiси. Так, але супроти гiрськоi, зимовоi лютоi бурi вiн безсилий, так як людина е безсила супроти смерти. Як же йому не сумувати по втратi вiкових ялиць i сильних букiв, смерек i яворiв, чи кленiв? А тут ще й оцей Лукин прийшов, колишнiй син казки лiсовоi i гiр!

Промовив Цар грiмким голосом до Лукина – промовив лiсовою мовою, якоi Лукин ще не забув.

«Чого зайшов ти в мою палату? Ти ж уже не наш, ти легiнь-верховинець, як усi тi, що до них ти уподiбнився, це люди, якi нищать мое лiсове царство. Ворог ти менi! Забув уже може, що моi слуги, Лiснi й Лiсовики, виплекали i виростили тебе? Тепер ти вiдцурався iх! Легiнем, чоловiком став i будеш робити те саме, що роблять твоi побратими! Нищать мое царство, нищать багатство i красу гiр – лiси. Нищать! Безмилосердно, вперто й завзято! Та за всяке зло приходить кара. Прийде вона й на карпатських людей! Прийде! Вирветься з ланцюгiв й оков лютий Арiдник. Вогнем лютi й ненависти запалае проти Бога-Творця свiту й Цих гiр та пiде на них вiйною. Завоюе Карпати, знищить мое царство, але знищить i вас, верховинцiв. Такий вже закон цього свiту: «Нищиш мене нинi, знищу тебе завтра». «Чув Лукине, що я говорив тобi? Чув i зрозумiв? Іди i скажи це все тим, до кого пристав. Вiдiйди! Ти вже не наш!»


* * *

Наче запаморочений вийшов Лукин iз палати Царя лiсiв. Не вийшов сам, а вивiв його один iз Лiсовикiв. Пiшов у темну нiч. Пiшов iз тим, що чув вiд Лiсового Царя. Не йшов, а щось гнало, а чи несло його. Мабуть, нечиста сила несла його. Вона то занесла Лукина в глибоку пропасть мiж скали. Впав у ту пропасть, а там печера. Опинившись в нiй, спочатку не бачив нiчого. Наколи ж прояснилося йому в головi i в очах, обняв його великий страх. Побачив прикутого до скали самого Арiдника… Очi того сатани горять вогнем, зуби в нього великi i гострi, як у вовка, а руки й ноги закiнченi великими пазурями, сам же чорний i порослий шерстю. На головi розкуйовжене волосся, а крiзь нього визирають роги. Схожий трохи на чоловiка, а трохи на звiря. Але Лукин не злякався його. Злякався бiльше його вигляду. Зрештою, нема чого лякатися Арiдника. Вiн у сильних ланцюгах закутий, а гаки, що ними прикутий до скали, дуже грубезнi. Так, але Лiсовий Цар казав, що колись цей Арiдник зiрветься з ланцюгiв i вийде на свiт. Чи може це статися? А що буде, як вiн справдi вийде? Вийде на свiт з цiеi печери… Ух! Чи не прийде кiнець свiту, а передовсiм Карпатам?

Арiдник побачив Лукина, заскреготав зубами аж iскри посипались тай задзвонив ланцюгами, наче бажав би порвати iх i кинутися на «гостя». Не знав Лукин сам, як, куди i коли вийiпов вiн iз Арiдниковоi печери. Славити Господа якось удалось вийти на Божий свiт. Так, але не позад нього щось бiжить, здоганяе. Чорне, невелике. Пiдскакуе i котюжкою гавкае.

«Прийде, прийде час! Арiдник порве ланцюги й вийде з печери. Зареве, що весь свiт, почувши той рев, здригнеться. Гав! Гав! І буде мати цей наш батько Арiдник, багато слуг. Слуг вiрнiших псiв. Не вiн сам, а руками слуг, нищитиме всiх i вся. Усiх, хто не буде з його роду»…

Погавкало те чорне й щезло, наче б пiд землю провалилося. А Лукин пiшов собi дальше. Пiшов iз чорними думками у головi. Не знав, чи вiрити тому всьому, що щойно пережив. Чи був це якийсь поганий сон, чи правда це була?

Іде та думае, передумуе ту зимову казку гiр, що пережив i зазнав у печерi. Так, зима в горах, це дiйсна казка. Таких же зим, як у Карпатах, немае нiде.


* * *

О, гiрськi зими знае Лукин добре – знае i любить iх. iх дику красу i грозу. Але якось досi крив його Господь вiд зими в Чорногорi. ii вiн не бачив зблизька, не переживав ii жаху iз ii несамовитою силою. Аж раз – сам не знае що – занесло його зимою на Говерлю. Отут побачив i почув справжню Карпатську зиму. Чув вiд людей, що Чорногора не любить зимових гостей, але вiрив у це i не вiрив. Аж таки довелося загостити пiд Говерлю. Чорногора привiтала його снiговою курявою, бурею, метелицею, свiт перед ним закрила, очi заслiпила, закрутила ним i завертiла, в стебелинку перемiнила… Цього Лукина, що то своею силою протиставився силi ведмедя. Не знав досi, що це таке чорногiрський вiтер та буря i яка в них несамовита сила. Буря в Чорногорi немае стриму, нi запори, тут же безлiснi верхи й полонини, вiтер може гуляти, куди захоче. В свiти несе снiг, засипае ним усi видолинки й вертепи, намагаеться все замести й зарiвняти. В таку зимову пору нi людинi, нi звiринi не втриматися на Чорногорi, анi не перейти ii. А Лукин вiрить у свою силу, вiрить, що продiстанеться на iншу сторону Чорногори й заховаеться перед ii грозою в потойбiчних непрохiдних лiсах. Не хоче вiрити, що перед чорногiрською зимою бурею нiщо не встоiться – не встоiться i вiн, Лукин. Буря звалить з нiг, присипле снiгом, заморозить… Пропаде, загине. Найдуть замерзлого голоднi вовки й пожеруть, навiть костей не лишать. Лише думка в головi Лукина працюе ще. Бачить, наперед, що його не пустить буря, а завернути теж немае сил.

Знае, що там десь, може й не так далеко, лiс, але чи можна добитися до нього? А зрештою, чи знае вiн, куди вперед, а куди назад? Уся Чорногора, це один страшний крутiж, у якому легко задушитися. Буря не лише валить з нiг, але й дух запирае. Лукин наперед, а буря мече ним назад, все на одному мiсцi крутить ним. До лiса, до лiса добитись йому. Але де той лiс? Це лиш у думцi, бо в очах снiг, а в ухах свист i рев бурi. Разом iз крутiжем бурi крутиться внсе й голова Лукина. Не знае, чи це вие чорногiрська буря, чи заводять вiдьми-чарiвницi, а чи повставали давнi великани й заревли на всi гори. Лукиновi заперло вже вiддих, чуе душиться. Але не подаеться, не здаеться бурi, держиться на ногах, не падае… О, яку ж силу мае Чорногора! Нема другоi сили, щоб могла рiвнятись з нею! Це мабуть Говерля завела розмову з Пiп-Іваном. Нiхто не смiе ту розмову переривати, анi ii притишити… Який же тут Лукин маленький i слабенький! Але вiн таки на своiх ногах ще, хоч уже не вiрить, що врятуе свое молоде життя, – до лiса не дiйде, не заховаеться в ньому перед лютою бурею. Чуе повне ослаблення, тратить силу. Ще крок, ще два i вiн уже на землi. Пробуе пiднятися – не може. Лiзе на колiнах i руках – руки клякнуть, деревiють. Та все таки Лукин не думае тут, на Чорногорi, гинути, як мога, не здаеться снiговiй бурi. Але не устати на ноги внсе не може. Ба й повзатись по снiгу, на це теж нема вже сили. Лежить як колода дерева, ледви ще дише. А буря мете снiгом й покривае його ним. Заплющуе очi, але притомности не тратить. Костенiють ноги й руки, але серце ще б'еться i думки в головi не завмирають, працюють, одна другу пiдганяе. Але цього, що з ним дiеться, не розумiе вже й не знае, де вiн. Чи це буря над ним гуде, а чи орли крилами лопотять. Чи злi духи виють i крутять снiгами, а може це мавки закрутилися в танцi? Не свист i голосiння, не виття, нi, це Лiснi над ним спiвають, до сну приколисують. А йому щораз теплiше, тай спати, ох, як хочеться. А Лiснi й дальше спiвають йому – спiвають, як колись маленькому спiвали. Милий, нiжний, солодкий той спiв.

Нi, Лукин не завмирае, не замерзае, лише засипляе – солодкий сон огортае його. Аж, що це? Хтось не дае йому заснути. Щось лиже йому чоло й лице, а хтось другий бере його за плечi й пiдносить. Нiчого цього не розумiе Лукин. А той «хтось» бере його на плечi й несе та тягне за собою, пробуе пхати поперед себе, але Лукин паде. Вiн не може прийти до пам'ятi – вона опустила його, як засипав. Так його безпам'ятного приволiк той «хтось» над потiк до колиби й поклав на лежанку. В колибi горiла велика ватра. Видно, той «хтось» жив тут iз котюгою. Власник колиби налляв до кiтлика води й всипав до неi якогось зiлля, а коли воно заварилося, вiдчинив Лукиновi рот i напоiв його тим гарячим виваром. Тодi почав терти Лукиновi ноги й руки. Лукин був дальше без пам'ятi. Колибник прикрив його двома вовчими шкiрами й пересидiв при ньому всю нiч. А все надслухував, чи дише й чи ще серце б'еться в ньому.

Рано понатирав Лукина мастями – передовсiм ноги й руки, але зi сну не будив. Десь аж сполудня вiдчинив Лукин очi. Колибник дав йому знову пити теплого вивару й дав iсти сушених ягiд i меду. Пiсля цього Лукин знову заснув i спав до пiзнього вечора.

Прокинувся з глибокого сну й повiв очима по колибi. На ii серединi горiла велика ватра, а бiля неi чоловiк. Не старий ще, але весь зарослий – на головi буйна чуприна, борода довга, майже до колiн, а очi у нього свiтяться як вночi у кота. При його ногах велика котюга. Такого чоловiка, як цей колибник, ще досi Лукин не бачив. Ростом не дуже високий, зате широкий у плечах, кремезний, сильний. Не скоро промовив вiн до Лукина, вдивлявся в нього, як би бажав прошити його наскрiзь гострим зором. А потiм заговорив… Грубим, глухим голосом, як би добував його з великоi бочки.

«Пробуй, легше, встати на ноги». Лукин устав.

«Зроби кiлька крокiв. Так. А тепер сядь на ковбчик, що коло ватри». Лукин сiв. Тепер вiн дав Лукиновi спорий кусень прижареного м'яса.

«Харчуй! Певно здорово проголоднiвся». Харчуе Лукин «без принуки». Справдi голодний як вовк. А колибник говорить: «Захотiв, легiне, перейти зимою Чорногору? Молодiсть-буйнiсть. – «Гукну, крикну й уже Говерлю перештрикну»! А воно не так.

«Скажи, як захочеш – не захочеш то нi – хто ти, тай що тебе занесло в люту зиму в Чорногору? Шукав собi смерти, чи хотiв поборотися з зимовою силою Говерлi»?

Лукин розповiв коротко про себе… Вiн син Карпат, хоч молодий, але знае вже добре гори, а тепер, сам не знае, що занесло його в Чорногору, щоб побачити ii зимову силу й грозу.

«Ну й побачив» – сказав колибник. «Як би не оця моя котюга, був би вже бiльше не то Чорногори, але взагалi свiту не бачив. Вона, оця котюжка, врятувала тебе вiд смерти в Чорногорi».

А котюга весь час глядiла вiрними, щирими очима на свого колибника, як би розумiла його мову. Колибник говорив дальше:

«Так, так легiне, якби не ця котюга, був би ти пропав у Чорногорi, а я не бачив би тебе в моiй колибi й не говорив би до тебе».

Вiн розповiв Лукиновi все, як воно було. Тодi, як Лукин засипляв у Чорногорi вiчним сном, як його найшла там котюга, та як занiс вiн i затягнув його в колибу, в якiй спав дальше твердим мертвецьким сном i вкiнцi пробудився та ожив знову. Замовк колибник, попав у глибоку задуму. Мовчав i Лукин. Тиша була в колибi… Тишу перервав колибник. Вiн розповiв Лукиновi про себе.


* * *

Його дедя, заможний газда над Черемошем, мав двох синiв, його i молодшого вiд нього, Леська. Мав дедя з них велику потiху – славився ними бiльше, нiж своiм багатством. На легiнiв виросли. Почав дедя думати про iх женячку. Одного оженить i залишить на газдiвствi при собi, а другий пристане до якоiсь газдiвськоi дiвки. Так думав дедя. А воно сталось зовсiм не так…

На другому грунi, мав велику гражду газда Танасiй Черкалек, а в нього була донька, Анничка. Як зазулька в лiсi, як квiточка в лузi. Щоб усi гори здовж i впоперек перейшов, другоi Аннички-красуньки не знайшов би. І от у цю Анничку влюбилися оба братчики, вiн i Лесько, а один за одного не знали. Анничка знала, та мовчала. Мабуть оба припали iй до вподоби й надумувалася, котрого з них взяти за мужа.

Анничка надумувалася, але лихо не надумувалося – ненадiйно й несподiвано прийшло – громом iз ясного неба вдарило.

Весна прийшла i брала гори в своi обняття, голубила iх, пригортала до себе, горячу кров кохання вливала в серця легiнiв. Плив понад гори мiсяць, зiрки моргали й всмiхалися до гiр i людей.

«О, нiч це була, нiч! Не всиджу в хатi, пiду на грунь, викличу з хати Анничку, поговорю з нею, спитаю, коли поберемося? Пiшов. От я на грунi, недалеко гражди Черкалека – свiтло в хатi – не сплять газди, не спить напевно ще Анничка. Тихими кроками наближаюсь до хати. Але хто там, хто пiд хатою? Мiсячно ж, видно, як у днину. О, там Анничка, а з нею, хто, хто? Нiхто другий, лише мiй братчик, Лесько. Одною рукою держить Анничку за руку, а другою обняв ii поза шию. Так, там Анничка з Леськом. А я? Полум'ям горiло в моiм серцi кохання до Аннички, тепер загорiлася в ньому злiсть, ненависть до брата. Нi, нi, Леську, не буде Анничка твоею! Не буде!

Вовком лютим кидаюсь на Леська, вiдриваю його вiд Аннички i з усiеi сили мечу ним до грубого бука недалеко хати. Анничка закричала й утекла. Лесько на землi пiд буком, лежить, не встае. Наближаюсь до нього й пiдношу. З його голови цюрчить кров. Голова розбита – вдарив нею до твердого бука. Наслухую – серце ледве б'еться, вiддих слабенький. Простогнав раз i другий. Боже, Лесько вже мертвий… Простогнав ще раз, витягнувся i вiддав Боговi душу… Що, зробив я? Я? Нi, це зробило кохання до Аннички й ненависть до того, хто хотiв забрати ii вiд мене!

Так, але ж я душогубець! Я братовбивець! Що ж менi тепер робити? Куди дiтися? Волосся рву з голови, дзвоню зубами, як у пропасницi. Припадаю до мертвого Леська, цiлую його. А тут, як би щось пiдiрвало мене й каже бiгти, втiкати. А куди бiгти, до кого втiкати, не знаю. Не знаю, а бiжу, землi пiд ногами не чую. Так бiг до ранку, бiг i дальше, не приставав, не припочивав.

Перед мною Анничка, за мною Лесько, а в грудях буря з блискавицями i громами.

Почав думати про смерть. Не живе братчик, не жити й менi. Так. Пошукаю собi смерти. Мушу вмерти! Бо для душегубця, братовбивця нема життя! Як же йому жити без душi й без серця? Душу мою забрав iз собою братчик до гробу, серце залишив я там, де Анничка.

Шукав я смерти, хотiв вiддати свое життя покiйному Леськовi. Хотiв утопитися, вода не приймала, хотiв повiситися, курмей вривався, штрикав iз високоi гори-скали, не забився. Що не робив, що не дiяв, смерти знайти не мiг. Бог покарав мене життям. Бувае – найбiльша кара на цiм свiтi, це не смерть, а – життя. Куди ходив я i блукав, не знаю, не пам'ятаю.

Блукав аж до осени, вкiнцi опинився тут, серед лiсiв, над потоком. Дальше не було вже куди йти. Тут побудував я цю колибчину i животiю в нiй. Як довго я тут, не знаю, затратив рахунок днiв i рокiв. Тай вiд коли тут, не бачив ще людей – ти перший, але й тебе не побачив би був, якби не оця котюга, що не знаю звiдки приблукала й живе зо мною. От я розповiв тобi про себе, але ти не мусиш цього переповiдати другим. Що чув, заховай для себе».

Хоча по кiлькох днях хотiв Лукин йти геть з колиби, та колибник не пустив його вiд себе. Аж як перестало вiяти вiтрами i злегшав мороз, розпрощався Лукин iз нещасним колибником – сказав, що не звик довго сидiти на одному мiсцi – мусить iти. І пiшов.

Колибник перестерiг його йти ще раз почерез Чорногору – вона не любить зимових гостей. Порадив йти далi потоком. Дiйде до рiки Тиси, а там найде села й людей. Пiшов Лукин.

Пiшов i понiс iз собою ще одну казку гiр – казку верховинського кохання, казку життя i смерти. Не довго йшов i не далеко зайшов. Зима i не думала лекшати. Карпатська зима, заворожена чарами бiлоi краси, грiзна, але прекрасна. Все завалене снiгами, скуте морозами – все в руках казковоi зими.

Іде Лукин, його ноги западають у глибокий снiг, а вiтер знову дме, мете снiгом йому в очi. Лукин уперед, а вiтер завертае його назад. Мусить борикатися з ним, – боротьба нелегка. Але в Лукина е нова сила. ii протиставляе верховиннiй бурi та йде все дальше, все вперед, куди несуть ноги. Але ж це зима, блукати горами днями й ночами неможливо.Треба найти якесь пристановище, де би дозимувати. Шукав довго, аж найшов невеличку печеру над потоком. Тут перезимуе – сказав собi й осiв у печерi. Не легко було перебути в нiй довгу зиму. Днями самота, тиша i вiдлюддя. Лише ночами оживав трохи зимовий свiт гiр. Навiдувались до Лукина голоднi вовки, забiгали гоненi вовками сарни, гавкали пiд печерою лисицi, чути було в лiсах голоси звiрiв i крик нiчних птахiв. А вже найгiрше, так це, що ночами навiдували його всякi духи й не давали спокiйно спати. Були добрi, але бiльшiсть з них були злi духи. Прогнати iх вiд себе не було легко. Вже багато легше було позбутися вовкiв. Кiлькох вбити, а решту прогнати.

Велику силу духа й багато завзяття й витривалости треба було мати, щоби на вiдлюддi перебувати зиму в лiсовiй пущi. На щастя сила i витривалiсть були в Лукина. Дiждався передвесняного часу, залишив печеру i пiшов дальше блукати горами-лiсами.

Блукав, – а блукаючи, мав багато рiзних пригод, в бiльшостi не дуже то милих, а то й прямо жахливих. Кiнчилася зима, але ведмiдь не вилазив ще зi своеi «гаври». Йде Лукин темними пралiсами, заходить у гущавину. Нараз не счувся, як опинився у якiйсь ямi. А та яма, не яма, а гавра «вуйка». От попав у гостi до вуйка. Вуйко заснув у гаврi на початку зими i спав дальше, щоб прокинутися з приходом весни. Сон вуйка перервав Лукин. Щастя, що це був час перед весною, коли вуйко, не iвши довгий час, був ослаблений i не мав великоi сили.

А все ж таки прокинувся, ухопив Лукина за ноги i Лукин вже у лапах вуйка. Знае, що попастись ведмедевi в лапи, це смерть, не вирватися з них живим. Але ведмiдь цей ослаблений, тай не попав на слабого – Лукин не втратив сили в печерi. Вуйко випускае з лап Лукиновi ноги й бере його попiд пахи, але хоча вже Лукин мае вiльнi руки. Дусить ними шию вуйка, здавлюе так, що той не може вже видати з себе духу. Давить вуйко Лукиновi ребра, аж трiщать, але Лукин теж; давить вуйка за горло. Йде смертельний змаг мiж ними. Пригадав собi Лукин про нiж за чересом. Лiвою рукою душить вуйка дальше, а правою блискавкою витягае нiж зза череса i ним коле в саме серце вуйка, раз, другий i ще раз. Захарчав вуйко i випустив Лукина з лап. Лукин перемiг ведмедя. Довго вiдпочивав пiсля змагу. Видряпався iз гаври, не йшов далеко. Розложив ватру i заснув при нiй.


* * *

Чув Лукин про вовкулакiв i упирiв, але в своiх мадрiвках ще не стрiчався з ними. Так, але не казки «гоп», як не перескочив! Таке сталось iз Лукином. А сталось воно у Чорногорi, як заночував був при ватрi над одним озером. Була певно вже пiвнiч. Прокинувся Лукин нагло зi сну, як би хтось збудив його. Глянув i великий ляк обняв його – дало йому «пуду». Над ним якесь страшилище – пiв чоловiка, пiв вовка – термосить Лукина за плече.

«Це напевно вовкулака» – подумав Лукин. – Бачив вже у горах усяку погань i нехарь, але такого «страшилища» ще не зустрiчав. Зiрвався на ноги звiльнив плече з лап вовкулаки, тай за свою довбню. Б'е нею вовкулаку по головi, але вiн знову Лукина за плече бере – щастя, що за лiве. Лукин може держати довбню правою рукою i бити нею страшне «опудало». А воно не подаеться, держить дальше Лукина за плече. Ба намагаеться вхопити його ще за праве плече. Що буде тодi з Лукином? Лукин добрався останнiх сил, напружив всi м'язи. Вдалося йому вирватись з поганих рук вовкулаки. Щастя, що той не покалiчив його гострими зубищами. Втiкае вiд вовкулаки, бiжить, що мае сили в ногах. А вовкулака за ним – ось-ось досягне його. Лукин шубовсть у озеро, може так врятуеться вiд страшилища, хоч i не знае, чи той не скочить за ним у воду. Але нi, вовкулака пристанув на березi озера, не збираеться скакати в воду. Мабуть не вмiе плавати, боiться води. Постояв, потупцював на березi якийсь час, завив, заревiв i пiшов геть. Вiд його реву, здавалося, здригнулася уся Чорногора.

Мокрий, як курка на дощi, вилiз Лукин iз озера – труситься з холоду. Йде в противну сторону, куди подався вовкулака. Не дай Бог стрiнути його ще раз! Вiдiйшов далеко вiд озера. Розложив велику ватру, грiеться при нiй, сушить мокрий одяг. При ватрi пересидiв до ранньоi днини. Уснути не мiг – увесь час перед собою бачив жеснгого вокулаку. Так, але пiзнiше зустрiвся ненадiйно з iншою потворою – з упиром. Про упирiв чув Лукин, як був у палацi Лiсового Царя.

Іде Лукин попiд лiс. Аж тут вискакуе з лiса страшилище – нi звiр, нi чоловiк. Не знати, що i чим порослий, шерстю чи волоссям? З пащi висолоплений червоний язик, очi палають вогнем. Лукин знае, чув, що упирi постають з людей. Упир ще й за життя упиром, зовсiм схожий на чоловiка, лише, що в нього червонiше обличчя, нiж у других людей. У справжнього упира перемiнюеться чоловiк щойно по смертi. Бувають i упирицi, ще жеснiшi вiд упирiв. Упирi, чи упирицi не страшнi й не небезпечнi, поки живуть мiж людьми. Тiльки часом зникають кудись, iдуть в лiси, де сходяться iз щезниками – дiдьками i вiдьмами та вiдьмаками. iх душi не належать iм – душi своi вiддали щезникам-дияво-лам уже за життя, та про це нiхто з людей не знае.

Умре упир, чи упириця, поховають iх, як i других людей, а вони потiм вилазять iз гробiв i ходять ночами по горах, часом вiдвiдують своякiв, заходять до iх хат. Уже й по смертi сходяться, як за життя зi щезниками i вiдьмами. На людей наводять жах. Такого упира зустрiнув Лукин пiд лiсом, як попередньо вовкулаку над озером. Ляк зiбрав його. Мае зi собою пiстолi i нiж, але знае, що ними нiчого не вдiе потворi. А упир щораз наближаеться до Лукина. Лукин розгубився, затрусився, не знае, що дiяти? Втiкати? Але ж його ноги, як би прикутi до землi. Не поворушить ними. Стоiть, жде, що робитиме упир. Упир уже бiля нього. Обходить його довкола, нюхтить, обнюхуе Лукина. Лукин немов перемiнений у стовп, стоiть, не ворухнеться.

Упир пiдоймаеться вгору, лиже Лукина червоним язиком, вiд чого Лукиновi йде мороз поза шкiру. Але не рухаеться, стовпом стоiть, наче завмер. І добре, розумно зробив. А то могло би погано бути, якщо б пробував зводити двобiй з упиром. Упир грiзнiший вiд вовкулаки. Задиратися з ним дуже «варiвко»-небезпечно. Упир, обнюхавши Лукина й облизавши його, вiдiйшов у лiс, не видавши iз себе голосу й не ушкодив нiчим Лукина.

Мабуть тi поганi пригоди причепилися Лукина i переслiдували його, бо мав вiн ще пригоду iз водяником. Сам не знав, як вирвався з рук отого водяного «жеснека». Трапилося це одноi мiсячноi ночi. Брив почерез Черемош, добрив але на середину рiки, аж тут ловить його щось за ноги й повалюе у воду в мiсцi, де була найглибша вода у Черемошi.

«Що це за бiда? – питае себе Лукин. Чуе добре, що щось держить його за ноги. Напевно це водяник, про якого розповiдали йому Лiснi i Мавки. Починае борикатися з тим водяником – мусить вирвати з його рук своi ноги! Тяжко у водi дихати, в ротi повно води. Але вiн, най буде, що буде, не дасться водяниковi. Так, але ж на допомогу водянiй марi спiшать потопельники-топiльники. Це, як зачував, дарабники, керманичi дараб, що потопилися в Черемошi.

«Пропав я! Стану теж топiльником» подумав Лукин. «Алеж нi, не дамся отим водяним страшилам»!

Щастя, що вiн умiе добре плавати, навчили колись Мавки. Водяник держить його дальше за ноги, а топiльники намагаються вхопити його за руки. Лукин бачить, не вирве нiг iз рук водяника, тож тягне його з цiлоi сили за собою з глибини на плитке, топiльникам не дае взяти своiх рук – вiдмахуеться вiд них, вiдбиваеться. Щоби тiльки дiстатися на плитку, але бистру воду… Тодi дасть собi раду iз водяником i його помiчниками, топiльниками. Ще, ще трохи зусиль i боротьби й Лукин опинився на бистринi. Там надiйна оборона, камiння. Ось-ось вiн на мiлинi, а тут камiння велике й мале. Летить камiння у голову водяника та його помiчникiв. Камiнь за камiнем, то великий, то малий. Водяна мара починае кричати. Мабуть з болю. Лукин, хоч це нiч, але на його щастя мiсячна, цiльно влучае камiнням у iх голови. Вже водяник звiльнив Лукиновi ноги. Лукин вже на ногах, хоч iх пiдривають бистрi хвилi Черемоша, вiн стоiть просто, не подаеться iм. Ще, ще трохи натуги, Лукин уже близько берега рiки – ось вiн вже вискакуе з води.

Ох, який же вiн утомлений! Ледве держиться на ногах. Але не стоiть над рiкою, нi, вiн iде геть вiд неi i вiд водяноi мари та нехарi.


* * *

Пiшов у лiс, що за Черемошем, цiлiсiнький мокрий та протряхлий. А тут не може викресати ватри, губка замокла. Без ватри пересидiв, трясучись, аж до ранку. Буде тямити зустрiч iз водяником i топiльниками…

Мав Лукин ще одну пригоду, може найжахливiшу. Пригоду з – мертв'яком. ii не забуде до смерти. А трапилося воно так:

Іде Лукин полониною, Лудовою. Наближаеться вечiр. Он на небi вже появилася зiрка, за нею друга i третя. Вже i мiсяць вийшов на небо. Лукин поспiшае в сторону лiса. Там розкладе ватру i заночуе при нiй. Заходить на край лiса. Там невеличка поляна, а на нiй щось, якби могилка-грiб, але без хреста. Дивно, звiдки ця могилка взялася? Певне, сама не «виросла», мабуть хтось ii усипав. Та це не дуже цiкавить Лукина.

Розложив ватру i присiв коло неi. Похарчував, що мав, приляг i вснув. Переспав пiв ночi. Нараз почув жахом проймаючий голос. Прокинувся, схопився на ноги. Протер заспанi очi, глянув i злякався, чудом задивувався… Могилка, якби кимось розкопана, бiля неi «страшек». Кости прикритi бiлою сорочкою. Знае Лукин – це мертв'як, що вийшов з гробу на свiт. Пiвнiч – це його пора-час. Закалатав мертв'як кiстками й закричав ще раз i ще раз. А потiм засвистав. Здавалося, що вiд того свисту листя з дерев поспадае. Хвилина… Чуе Лукин тупiт кiнських копит. Бiжить кiнь… Прибiг, заiржав на весь лiс i станув при мертв'яку. Мертв'як ловить коня за гриву й уже на ньому. Кричить: «Марiчко! Марiчко! Понiс кiнь мертв'яка на Лудову… Не знав Лукин, що йому робити, втiкати з поганого мiсця, чи ждати, що воно далi буде? Цiкаво… Ждав i дiждався. Прибiг кiнь iз мертв'яком-кiстяком. Мертв'як зiскочив iз нього й зник у могильцi. Могилка закрилася, кiнь заiржав i зник, побiг на полонину.

Лукин залишив ватру i пiшов геть, шукати другого мiсця, де мiг би дожидати ранку. Про сон i не думав, знав, що до ранку вже не засне. Щойно по кiлькох роках дiзнався, хто той мертв'як i звiдки вiн узявся на Лудовiй, на лiснiй полянi. Ото в одному селi за Черемошем, жив дуже «здуфальний» легiнь, завадiяка – забiяка. Всi сторонили вiд нього. За щобудь рубав барткою голови. Аж зарубав одного легiня, що посмiлився, залицятися до його дiвчини-нареченоi. Але вбитий мав брата, а той заприсягся вбити забiяку. Лиш його одного боявся забiяка-вбивець. Знав добре, що прийдеться йому заплатити своiм життям за смерть легiня. Тому то сiв на коня i втiк у лiс. Загнався на полонину Лудову. Пустив коня на полонину пастися, а сам, найшовши поляну в лiсi, ляг пiд деревом i заснув. Насунула з Чорногори темна хмара, а з неi посипалися блискавицi, ударили громи. Легiнь зiрвався зi сну. А тут грiм у нього. Вдарив i вбив. А як опинився потiм у могилцi-гробi, того нiхто не мiг нi пояснити, нi сказати. Певно найшов його хтось вбитого пiд деревом i поховав на полянi. Кiнь легiня залишився на Лудовiй – i не даеться нiкому зловити. Полонина велика, мае куди втiкати вiд людей i ведмедiв. Так було воно з мертв'яком, який нагнав Лукиновi багато страху.

Бачив Лукин багато Карпатських чудовищ, але не бачив ще нi одноi вiдьми, хоч чув, що iх не мало в наших горах i лiсах. Аж прийшов час, що не лише побачив вiдьму, але й стрiнувся з нею зовсiм близько. До всiх зустрiчей Лукина з поганню, заставляла його мандрiвка горами, лiсами i полянами. Перед вечером опинився раз над Черемошем у лузi. Холодний вiтрець потягае, пахощi зiлля i квiтiв розносить. Черемош хвилями грае, на небо вийшов срiбний мiсяць, купаеться у водi Черемоша, мие свое лице, сам собi, як у дзеркалi, приглядаеться в плесi Черемоша. Зiрки моргають, мигають-миготять, по однiй вiдриваються вiд неба й у лiси падуть. Нiч чарами гори засiвае.

Рай зiйшов у гори iз неба. Рай i в душi Лукина. Слухае нiчну казку Бескиду. Довго не мiг заснути. Вже досить пiзненько було, коли вснув твердим сном пiсля цiлоденного блукання. Вже зорi почали гаснути й мiсяць зблiд, з-за Синиць показалися першi промiння сонця, а Лукин спить дальше – спить i солодкi сни снить. Сниться йому, що над ним дiвчина, чи молодичка нахилилася i в його соннi очi зазирае. Прокинувся… О, нi, це не сон, бiля нього таки справдi молодичка, пiзнати по завою голови хутскою. Протирае очi, сам собi не вiрить… Молодичка. Але ж яка красна! Як першi промiння сходячого соця! Краща вiд його втопленоi Лiсноi. Що це не сонна мара повiрив, коли красуня заговорила до нього. Не то заговорила, а защебетала.

«Бiдненький – бiданка, легiнчик. Ось, де найшов постiль… Пiд смерекою, на догiднiм листячку, овiяний холодком вiд води Черемоша й холодною росою зрошений. Бiдненький, чому не зайшов до мене на нiчлiг? Моя хата он там близенько. Була би нагодувала, огрiла й приспала. Але й так добре, що найшла тебе тут. Раненько встала я, взяла в руки кошiль i пiшла на цей острiв-луг, щоб назбирати зiлля… Назбиране до схiд сонця зiлля помiчне на всi болi i хвороби. Видиш, у мене вже повний кошiль зiлля. Збираючи його, найшла тебе на лузi. Ходи, ходи зi мною до моеi, хати, я сама, нi чоловiка, нi дiтей у мене. Чоловiк утопився у Черемоши в часi великоi повенi. Не думай багато – ходи зi мною. Ти менi дужи си сподобав. Узрiла тебе i зразу полюбила. Побудеш троха в мене й полюбиш ти мене. Напевно полюбиш! – Бере Лукина за руку й веде до своеi хати. «Ходи, ходи, не думай багато. Я буду твоя, а ти будеш мiй»…

Іде Лукин, куди провадить молодичка. Приворжила вона його до себе. Хоч би не хотiв, мусить iти за нею. Вона ж «щебече» дальше, каже, що бачила його нераз у своiх снах i вiрила, що зiйдеться з ним. Тепер ii сни сповнилися – зiйшлися разом обое.

Завела Лукина в хату, посадила на лавицi, говорить дальше, а Лукин мовчить, увесь час глядить у великi, чорнi очi молодички – не може вiдiрвати очей вiд красунi. А вона метнулася сюди-туди й «харчунок» уже на столi.

Лукиновi не хочеться iсти, вiн сам-несвiй, не знае, що дiеться з ним… Попав у ще одну казку чарiвних гiр, утопив себе у глибоких очах молодички. Одне лише знае: не вирватися вже йому з ii бiлих рук… І так воно сталося. Молодичка омотала, оснувала його, як павук муху… Забув свою колишню Лiсну, забув Рахiвську молодицю. Як вiск на сонцi, так Лукин топився в гарячих обiймах молодички.

Сам не знае, як проминуло йому лiто з молодичкою. Та й не знати, що було би з ним, як би не сталося те, що сталося.

Оце одного вечора намовила його молодичка випити горнятко вивару з якогось зiлля. Не дуже то похочував. пити той вивар, але молодичка так солодко приговорювала й вивар медом осолодила, що таки випив. Випив i заснув твердим сном на лавицi пiд вiкном. Приснилося йому щось «жесне», погане. Прокинувся з камiнного сну. Глянув у вiкно. А звiдтам морозом повiяло на нього – там було те, що чув нераз про вiдьом. На подвiр'ю вiдьми заводять своi вiдьомськi «данцi» i хороводи. Мiж ними й його молодичка. Не хоче вiрити цьому. Поглянув на постiль, молодички нема. Глядить ще раз крiзь вiкно на подвiр'я. Так, там молодичка! Пiзнае ii по зеленiй хустцi на головi, хоч вона зовсiм не подiбна до тамтоi його молодички. Знае Лукин у чиi руки попав, хто його приворожив до себе. – Вiдьма! Що ж дiяти йому тепер? Утiкати геть! Виходить на затильнi дверi, бiжить до Черемошу, бриде на другий берiг.

«Слава Богу» – думае, – утiк вiд вiдьми… Але це була передчасна радiсть. Оце хтось, чи щось, штрикае йому на плечi.

«Не втечеш, не втечеш!» – Кричить. Пiзнае Лукин по голосi – це ж його красуня – вiдьма!

Не руками, а залiзними обручами здавлюе Лукина за шию.

«Не вирвешся, не вирвешся з моiх рук!» – верещить. – «iде» вiдьма на плечах Лукина. Попадае Лукин у лють, намагаеться звергти вiдьму зi себе. Та, де там! Чуе, що в нього нема давньоi сили – вiдьма забрала ii з нього. Але нi, не дасться вiдьмi! Добувае останнiх сил. Завертае з вiдьмою над Черемош, вiдривае ii руки-клiщi вiд себе й мече ii в Черемош, там, де найглибше плесо. Думав, вiдчепився, позбувся вiдьми, а воно зовсiм не так. Забув, що колись чув – вiдьми не топляться i в найглибшiй водi, завжди випливають на верх. «Перекицнулася» в водi Лукинова красуня-вiдьма тай уже на березi. Лукин утiкае, вона за ним, кричить, репетуе:

«Не втечеш, не втечеш. Мiй ти, був i будеш!»

І вже близько Лукина, ось – ось виштрикне знову йому на плечi. Лукин чуе ii горячий вiддих, бачить, хустка спала iй з голови, волосся розкуйдовжене, чорнi очi вилiзли наверх, скрегоче зубами, вимахуе руками. Не хотiв би Лукин ще раз нести ii на своiх плечах.

«Що буде, що буде»? – питае себе в думках Лукин. А вiдьма дотикае уже його плечей руками… Пропаде вiн… Аж раптом вибiгае з корчiв – Чугайстер. Лукин пiзнав його. Чугайстер ухопив вiдьму в своi костистi руки. Не легко вирватися з них. Держить вiдьму в руках i кричить на Лукина:

«Втiкай, втiкай! Бiжи, що сили в твоiх ногах!»

Послухав Лукин Чугайстра, бiжить усе дальше й дальше вiд Черемошу. Оглядаеться, Чугайстер взяв вiдьму в танець. Може затанцюе ii на смерть?…


* * *

Вийшов Лукин на Кренту. Куди йому йти дальше? Куди? О, гiрський свiт великий, а ноги в нього мiцнi, куди загадае, туди понесуть. Занесли його над Пробiйну, до печери дiда. Довгенько йшов туди й був там саме перед вечором. Розложив у печерi ватру, в нiй усе так, як було за життя дiда, тiльки хрести на обох могилках похилилися вже. Треба буде поставити новi. Заснув таки зараз iз вечора. Печеру освiтив мiсяць, був якраз у повнi. Горами несеться шепотом казка Карпатськоi ночi. Лише гуркiт i клекiт води Пробiйноi перебивае часом ii. Пробiйна не лише клекотить, грiмко журчить, але й грае. Своею нiчною музикою вколисуе Лукина – приграе i приспiвуе йому. Шумлять, грають i спiвають шумом довколишнi, правiчнi лiси. А Лукин спить. Спав, аж почув крик готура – дикого пiвня. Пробудився i подумав, що це певне пiвнiч. Вийшов iз печери на двiр. Боже, скiльки ж тут краси, чарiв i див! Мiсяць заглядае у найменшу щiлину, все на землi срiблить. Стань, дивися, чудуйся та слави Господа за його ласку й доброту. Але, але, що там? Протирае очi, глядить на лужок над Перебiйною, не знае, що там дiеться, не вiрить своiм очам. Може це дальший сон, може нiчна мара, а може мiсячний привид? Там, там, у лужку, двое людей проходжуеться. Люди, чи людськi тiнi? Там легiнь i дiвчина, бачить iх добре. На легiневi закосичена кресаня, а в дiвчини довгi коси, а в них рiзнобарвнi квiточки. Одне до одного пригортаеться, поглядами очей пестять себе й голублять.

«Що це, що там?» питае себе Лукин i ще раз протирае очi.

Аж чуе, хтось iде, тихо ступае, нiби пiдкрадаеться. «Гляди», аж це знайомий Лукиновi Лiсовик. Кладе руку на плече Лукина, говорить лiсовою мовою. Лукин ще не призабув ii.

«Я, Лiсовик. Може пригадуеш собi мене? Я ж такий, як колись був. Лiсовики не змiняються. Лишень ти Лукине, змiнився – о, ще як! Глядиш, дивуешся, не знаеш, хто це тi там двое легiнь i дiвчина? О, це ж тi, що похованi в могилках – дiд, як був ще легiнем i його Васюта. Бачиш, iх могилки розкритi. Це дiеться кожного мiсяця, коли вiн уповнi. Виходять обое з могилок i проходжуються по лужку, як колись за своеi молодости, за життя!».

Зник Лiсовик, а через хвилину-двi, зникли з очей Лукина, легiнь i дiвчина. Якраз тодi зайшов мiсяць за хмару, стало темно. Лукин роздмухав ватру в печерi, доверг до неi дров. Заснути вдруге не мiг. Сидiв i думав.

Боже, скiльки то див, чудес i таемниць у наших горах!»

Рано поставив на могилках два новi, березовi хрести, попращав тих, що в могилках i пiшов дальше блукати. В очах своiх понiс тих двоiх, що iх бачив уночi в сяйвi мiсяця. Бачив i пережив ще одну казку гiрськоi, мiсячноi ночi – вiн ii не забуде. Блукав горами аж до зими. На зиму осiв у колибчинi, що збудував собi на полонинi, скраю лiса. Жив, як птиця – жив тим, чим Господь обдарував гори й людей у них. Пережив ще одну, зимову казку гiр. Лiс спiвав йому й у зимi, а нiчнi шепоти гiр уколисували до сну. У казцi пережив довгу зиму. Дiждався весни. Заграли й заспiвали гори. Нову казку почали повiстувати. Казку радощiв i втiхи, буйности й веселости. Все заворожила весна своею красотою. Все тут казкове. Лiси й звiрина в них, пташки й метелики, комашки й бджiлки, зiлячко й квiти, шуми й клекоти потокiв, золоте сонце в днину, а срiбний мiсяць i зiрки вночi. Змiнюються пори року, змiнюеться i казка гiр. А чи ж не казка занесла Лукина на крилах орла у високi гори й темнi лiси та передала в руки Лiсних i Лiсовикiв? Чи не вирiс вiн сам у казцi? Чи дотеперiшне його життя, це не гiрська казка?

Не забув Лукин нiчноi з'яви в лузi над Пробiйною. Понесла його туди весна. На могилках посадив квiти, задержався в печерi. Ось мiсяць у нов'ю. Задержався над лугом Пробiйноi. Лукин побачив знову двое коханцiв так, як бачив iх минулого року. Ранесенько попрощав могилки й тих, що в них та пiшов вздовяс iз бiгом Пробiйноi. Невидима сила тягнула Лукина понад ту бистру рiчку. Може сама ii назва, Пробiйна? Чи де не пробиваеться вона крiзь твердi скали й темнi лiси? Може й тому названо ii Пробiйною? А чи не так само, як ця рiчка, мусять i верховинцi пробиватися крiзь тверде життя? Мае Пробiйна i «синiв», якi теж, як iх «неня» пробиваються крiзь твердi скелi. Це потоки Мосiрний i Грамiтний та iншi. Пройти за iх бiгом iз полонин над Пробiйну, дуже-дуже тяжко й «варiвко». Гримучi, крикливi, пiнистi, а то й ревучi тi потоки, сини Пробiйноi! Поборюють усi перешкоди i вливають своi холоднi води в Пробiйну. От дiйшов Лукин понад Пробiйну до крикливого потока Грамiтного. Здалеку почув голос його «гуку»-водоспаду. Боже, скiльки то сили, завзяття i впертости мусить мати цей Грамiтний! З одноi i другоi сторони нависли над ним могутнi скали, наметали в нього величезних каменюк, щоб стримати бiг його води, загатити його каменистою греблею, а вiн таки пробиваеться крiзь неi i не дае затримати своеi пiнистоi води. Вузькою каменистою дорiжкою, понад «гук» Грамiтного, вийшов Лукин на простору, зелену долину Грамiтного, заквiтчану чiчками, позолочену промiнням сонця.

Пристанув, сповнений подиву i любови до райськоi краси гiр. Не надивиться, не надивуеться i не начудуеться. Перед ним частина раю тут. Раю, про який оповiдав йому колись дiдок пiд скалою над джерелами Пробiйноi. Так, тут частина раю перед ним – у його очах i в серцi. Ген там, направо вiд Грамiтного, хатина пiд лiсом. Із хатини виходить дим. Там напевне хтось живе. Зайде туди. Пiшов. Застукав топором у дверi. Зайшов у хатину. На ii серединi горить ватра, а при нiй сивий, аж бiлий, кремезний дiд. Як стара ялиця пiд полониною поросла мохом, так i цей дiд порiс сивим, мохнатим волоссям, крiзь яке пробиваеться блиск-жар чорних очей. Тими очима може старець напевно прошити наскрiзь людину й бачити всi таемницi в нiй. Привiтав Лукин дiда, як годиться, а той попросив його сiсти при ватрi. Перше спитав, чи вiн голодний? Не чекаючи вiдповiди, дав Лукиновi вуджене стегно з сернюка.

Харчуй, легiню, най тобi буде на здоров'я» – сказав.

Самiтно живе тут, i до самоти звик уже, а все ж радiе, як часом хтось зайде у його хатчину. Не часто, але таки заходять до нього люди за усякими потребами. Мають його за ворожбита, знахоря, а то й планетника. А його дедю називали мольфаром.

«Я сам не знаю, хто я такий! Може в дечому вiдмiнний вiд других наших горен, може? Може й маю силу, якоi не мають другi, може? Але та сила не вiд «злого», як дехто думае. Нi, вона вiд Господа – вiд Його духа, яким оживив цi нашi гори i все, що на них i в них. Усе ж тут, а не лише люди, оживленi i надхненi Божим духом. Дух гiр володiе тут усiм! Не люди, а вiн, отой Дух, володiе нашими Карпатами. Вiн усюди сущий i всевидющий. Без нього, без того Духа гiр, були б Карпати мертвi! Життя дае iм Дух, нiхто другий! Усьому, кожнiй комашинi, метеликам i бджiлкам, травичкам i квiточкам, смерекам, ялицям, букам i яворам, дае життя i силу рости. Знаю, цього не потребуеш менi казати легiню, ти бачив зовсiм зблизька Царя-володаря Карпатських лiсiв, але ти не чув i не знаеш, що крiм того Царя, е ще другий, могутнiший вiд тамтого, володар Карпат. Вiн – це Дух наших гiр. Нiхто не бачив його, але вiн таки iснуе i горами володiе, дае часто про себе чути й знати. Сила в нього велика. Вiн пiднiс у гору горду Говерлю i пишного Пiп-Івана та й другi верхи гiр. Вiн друг i приятель володаря лiсiв та узлагiднюе бурi, щоб не нищили краси гiр, лiсiв. Вiн не дае рiкам та потокам заливати луги, царинки й людськi оселi. О, Дух наших гiр сильний. Вiн прямо могучий! Найважливiше, що потрапить робити, це вiдривати людей вiд землi i пiдносити iх до небесних висот. Вiн може привертати зiр слiпим, може й будити тих, що попали в мертвецький сон. Я сказав уже, що Духа гiр не побачити, але вiн е усюди! Вiн все може! Вiн i керуе усiм. Тому, хто не вiрить у нього – каже жити надземним життям, а вiрующих в нього пiдносить поза хмари й дае iм пiднебесне життя. Послухай i «затям» собi добре, що було й що сталося з моiм рiдним дедем, якого називано мольфаром. Вiн був гордий, здуфальний, нiкому й нiчому не корився. Хотiв бути сам собi паном. Знав лише земне життя i дбав лише про свое тiло. Любив земське добро, дбав, щоб черес був завжди повний грошей. Смiявся з Духа гiр i з тих, що вiрили в нього та надii своi покладали на нього. Намагався вiдтягати людей вiд вiри в Духа. А який був його кiнець?

Одноi ночi зайшли в його хату злодii i забрали у нього всi грошi, що вiн iх мав. Не минуло багато часу i згорiла його хата. Хтось запалив ii вночi, вiн ледви живий вибiг iз горiючоi хати.

Пiшов блукати горами, i станув раз на верху скали, що нависла над гуком Грамiтного. Як би хтось, чи щось штовхнуло його в плечi; впав комiнь головою мiж каменюки Грамiтного, а той потер i поторощив його кости. Пропав i слiд по «мольфаровi», вороговi Духа. Люди говорили, що це мабуть якась погана сила «вергла» його зi скали в Грамiтний, а менi видиться, що це Дух укоротив йому життя. Затям собi, легiне: де Дух, там життя, а де його нема – там смерть. Дух наших Карпат любить дуже гори i все що в них i над ними. Вiн сильний i дае силу тим, хто живе не тiлом, а духом. Тiло без духа мертве, дух же живе й без тiла. Будь вiрним сином гiр, а це значить сином Духа iх! Знай: не мае Дух очей, а все бачить, не мае вух, а все чуе, не мае рота, нi язика, а може видавати зi свого горла всякi голоси. Тi голоси чути в шумах лiсiв i журчаннях потокiв. Вони раз лагiднi, а раз грiзнi. Голос Духа для добрих милий, лагiдний, спiвучий; для лихих же грiзний, гримучий i ревучий. Дух наших гiр вiчний, тому й Карпати нашi вiчнi. Хто тим Духом живе, той, хоч i вмре, житиме дальше в поколiннях. Оце я хотiв сказати тобi – i сказав».

Уподобав собi дiдо Лукина й задержав його в себе на кiлька днiв. Одного вечора казав дiдо Лукиновi сiсти при ватрi, а сам пiшов у свою темну комiрчину. Довго не виходив iз неi. Чув Лукин його притишений голос, як би там до когось, а може сам до себе, щось говорив. Вийшов iз комiрки змiнений, як би не той став, що перед тим був… Узяв Лукина за праву руку й казав дивитися йому в очi. Так якийсь час. Потiм дав Лукиновi напитися вивару з якогось зiлля. А ввесь час держав Лукинову руку в своiй руцi i шептав щось, але що, того Лукин нiяк не розумiв. Увесь час глядiв у Лукина, наче бажав би прошити його наскрiзь своiми очима. Потiм заговорив:

«Не багато сказав ти менi про себе, бiльше то я сам знаю. Слухай, що скажу тобi: не бачив ти й не знаеш своеi старинi, нi дедi, нi ненi. А вони живуть. Дедю знайдеш, а неню, як схочеш. Та не скоро це станеться. А покищо, йди i блукай нашими горами, не жалуй часу й нiг. Ти син гiр i мусиш iх пiзнати. Чимбiльше iх пiзнаеш, тимбiльше полюбиш iх. Полюбиш усiм серцем цей наш приворожений, чарами оповитий гiрський свiт. Не одно бачив ти вже й пережив, а побачиш i почуеш ще бiльше. Свiт наших гiр просторий та повний незглибленних таемниць. Варто iх пiзнати й зглибити.


* * *

Переспав Лукин ще одну нiч у дiда над Грамiтним, а раненько попрощав його й роздякувався з ним, пiшов понад Грамiтним у сторону темного лiса, а потiм плаем, д'горi й д'горi, а там побачив перед собою широкий свiт зелених полонин. Краса, якоi нема нiде в свiтi! Оце полонина Явориста, а нижче неi пралiс, а там дальше Дуконя. Пристанув Лукин на верху тоi Дуконi. Почув далекий голос вiвчарськоi спiваночки. Зловив ухами лише ii кiнцевi слова:

«…У тiй полонинi,
Розгубив там вiвчар вiвцi
Й шукае до нинi».

Ударив голос тоi спiваночки об стiну темного лiсу. Пiшов Лукин за тим голосом. Пiд лiсом побачив якогось дiдугана з сопiлкою в руцi. Сивий-сивезний, старий-старезний, а на ньому лише шмаття з одежi. Пiдiйшов Лукин д'ньому i привiтався:

«Дужi, здоровi були, дiду!»

От розбалакалися оба з дiдуганом. Не скоро ввiйшов дiдо в розмову з Лукином. Видно, давно вже бачив чоловiка – здичавiв мiж лiсами на полонинах. Старий вiдлюдок. Слухав, що говорив до нього Лукин, а може навiть й не все розумiв. Щойно потiм заговорив. А говорив спровола, як би пiдшукував слiв, щоби висказати те, що хотiв сказати. Ось, що почув Лукин вiд дiдугана:

«Сиротою вирiс вiн помiж людьми – багато добра не зазнав. Аж став легiнем. Вiвчарив щолiта в багатих газдiв на полонинах, а найчастiше на цiй полонинi, Дуконi. Вiн полюбив цю полонину дуже – здавалося йому, що кращоi вiд неi не було в усiх горах. Зеленi, заквiтчанi, обведенi темними лiсами простори, е куди ходити з овечками. Вдень така красота, що не налюбуватися нею, не натiшитися! Але, як прийде нiч-чарiвниця, пiднесе тебе ген у гору й посадить на мiсяць тай скаже зiрки ловити руками й на землю iх метати. Заговорять рiки й потоки, перекликаються i спiвають лiси, виходять на полонини Лiснi та виводять хороводи, а в озерах купаються Мавки. В таку нiч не спалося молодому вiвчаревi, вiн тонув у чарах краси гiрськоi ночi; губився в них, намагався ловити iх i заховати на днi своего серця. Дiждавшися рожевого ранку, вмивався холодною росою, збирав своi овечки i, приспiвуючи, iшов з ними полониною. Любив понад усе тi полонинськi, холоднi, але соняшнi ранки. Та не все були тi ранки яснi i соняшнi. Бувало, що на сiдала темна «мреч», густа «негура» i ставало темно, тодi не було видно, а лише чути блеяння овечок. Так було одного недiльного ранку. Зайшов вiвчар iз овечками пiд лiс. Нараз почув дiвочий спiв iз лiсу. Милий, тоненький голосочок. Такого голосочку i спiву нiколи ще не чув. Може це голосок янголика, що вночi зi зiркою впав на землю? «Бизiвно», що так! Мусить побачити того янголика й послухати його спiву зблизька! Мусить! Залишив овечки та йде в той лiс, звiдки несеться янгольський спiв. Іде i чуе щораз виразнiше спiв, лише не бачить того, хто спiвае. Але таки побачив! Нi, не янгол це, а дiвчина янгольськоi краси… Дiвчина – краса! Стоiть пiд старою ялицею i спiвае. Побачила вiвчаря, солодко всмiхаеться до нього, бiлою ручкою махае, до себе манить-прикликае. Як жеж не йти д'нiй? Як не побачити й не почути ii зблизька? Іде, забув своi вiвцi, забув полонину й увесь свiт! Але наче якесь чудо, чи диво сталось: вiн д'нiй, а вона вiд нього. Думав: ось-ось буде бiля неi, вiзьме за бiлу ручку, заговорить до неi, а вона, смiючися, все далi йде в глибину лiсу. Все ж таки манить його д'собi, до себе закликае. Так почала водити його по безконечному лiсi. Як довго вона водила його, не знав тодi, не знае i нинi. Вона ж, ота лiсова красуня, вiдобрала в нього розум i пам'ять. Аж одного ранку завела його на гримучий потiк у лiсi. Обмився вiн ледяно-холодною водою i спам'ятався. Почав думати, як вийти з лiса на полонину, – там же залишилися його овечки! Не легко й не скоро вийшов на Дуконю. Сходив ii всю, а овечок не знайшов. Пiшов у сторону стаi. Там зустрiв газду. Злющими очима глянув той на свого вiвчаря. Заскреготав зубами й почав бити, куди попало – по плечах i по головi. Бив, поки не втомився i не виладував свою лють. Тодi закричав:

«Прийшов! А де ж вiвцi, де мiй „писаний ботей"? Де? де? – кажи!»

Що ж мав сказати на це нещасний вiвчар? Хотiв щось заговорити та язик застряг у ротi, не може ним повернути. Мовчить. А газда далi:

«Йди, йди, шукай овець! Шукай доти, поки знайдеш i приженеш у кошеру! Шукай до вiчного суду!»

Прогнав i прокляв вiвчаря. Вiд того часу й до сьогоднi ходить, блукае вiн полонинами та загублених овець шукае. Шукае та не може знайти. А газда казав шукати iх до «вiчного суду».

Жаль стало Лукиновi «бiдака» вiвчаря. Насилу завiв його до дiда над Грамiтним. Дiд намучився немало, поки зняв з вiвчаря прокляття лютого газди. Але що з цього? Вiвчар розсипався в порох. Хто знае, як довго би блукав полонинами, шукаючи овець? Поти тяжiло на ньому прокляття газди, доти жив. Наколи ж зняв дiдо з нього те прокляття «шукати овець до вiчного суду» – вiн розсипався в порох. Такi то чуда-дива дiялися колись у наших горах Карпатах. Сьогоднi сказали б люди: «Казка-небелиця», а колись, воно було дiйснiстю, було заховане в переказах первовiку.


* * *

От наведемо ще одну таку «казку», що ii пережив i оповiв потiм другим Лукин. Захотiлося йому раз зайти у потiк Добрин i здовж: нього вийти на полонину. Мабуть не було досi ще нiкого, хто б вiдважився зайти в той бурхливий, бистрий i ревучий потiк, Добрин. Вiн мае такого ж самого побратима як i вiн сам – потiк Мокрин. Цей Мокрин такий, як Добрин – бистрий, шалений, голосний i крикливий. Знав Лукин теж: добре ще й iнший рвучкий потiк, Мосiрний звався. Вiн вливаеться в Пробiйну. Однак Добрина ще не знав. Оце в перше довелося йому побачити та почути його. Пробиваеться помiж: скелi i каменюки, завалений грубезними деревами i камiнням. Лютий, скажений, що крий Боже. Ну й сила в нього велика! Побороти i поконати всi перешкоди й добитися до Черемоша, на це потрiбна велика сила й завзяття! Клекоче, булькоче, пiниться, гуде й реве. Раз перескакуе каменюки, раз оминае iх i, шаленим бiгом до Черемоша «летить»! Завзятий Добрин, але ж i Лукин неподатливий. Не злякаеться, не подасться i не заверне. Мусить здовж нього вийти на полонину! «І вийде!» – сказав собi Лукин. Ще троха зусиль i дiйде до джерел Добрина, а звiдтам на полонину вийде!

Нараз щось там пiд скалою завважив. Дивиться лiпше i пiзнав там старого, кремезного лiсовика, а бiля нього заплакану дiвчину. Пiдiйшов Лукин до них ближче. Дiвчина оповiдае йому, що ось оцей лiсовик затягнув ii сюди i вже кiлька днiв тримае ii тут. Не може нi вiдпроситися в нього, нi втекти, бо сокотить ii вдень i вночi. Глянув Лукин грiзними очима на лiсовика, ухопив його на свое праве плече, а дiвчину на лiве й понiс iх обое на полонину. Дiвчина показала стаю, в якiй ватагував ii дедя. В стаi розповiла, як попала в руки лiсовика.

Була густа негура i я пiшла шукати коровок, що зайшли були пiд лiс. Але iз лiсу вiштрик оцес жесний лiсовик, ухопив мене й затягнув у потiк Добрин» – закiнчила свою розповiдь дiвчина зi сльозами в очах.

Лукин заговорив до лiсовика зрозумiлою для нього мовою, дав йому кiлька стусанiв i прогнав у лiс. Як гарно дякували дедя i доня Лукиновi, того тяжко висказати словами, та не пустили його скоро зi стаi, i угощали.

Потiм Лукин блукав дальше горами. Зайшов ще раз у Чорногору, щоб налюбуватись красунею Карпат. Усе тут, у цiй нашiй Чорногорii Сила, велич i чар краси! В усьому свiтi нема такого мистця-маляря понад малярями, як сам Творець Карпат – Господь Бог. Всякi фарби в Нього! А вже найбiльш улюбленi, це золота й рожева фарби. Золотою – позолочуе лiтом полонини, царинки й кичери гiр, а рожевою малюе лiтнi i веснянi ранки. Лише вигляне з-за високих верхiв ранiшне сонечко, а вже весь гiрський свiт рожевiе. Рожева й вода в озерi пiд Говерлею. Радiе Лукин рожевою Чорногорою i спiшить, в сторону зарожевiлого озера. Ось вiн уже близько нього i вмиваеться його холодною водою. Глянув, а на березi озера сидить дiвчина. Сидить i чеше довгi бiлi коси. Пiдходить Лукин до тоi дiвчини. Гарненька, але й сумненька. Привiтав ii з добрим ранком, спитав, що робить над озером та чи не холодно iй?

Спитав: «Єк спала? Єк i де?

«Де i ек спала», питаеш легiню? «Я, не знаю. Вжей забула, що таке сон. Не «темлю» коли спала. Давненько було це».

«Чому ж воно так? – питае Лукин. – Що ти робиш тут у Чорногорi, над озером?»

«Що роблю тут? – питаеш легiню. – Любка свого Іванчика шукаю в озерi. Шукаю i не можу знайти. Але вiрю, що знайду його! Мушу найти! Послухай же, як утратила я своего любка. Полюбила його всiм серцем, поза ним не бачила свiта. Полюбила його, а вiн мене. Думали повiнчатися. Але знайшлася суперниця люта, i завзялася забрати Іванчика для себе. По ворожбитах i знахорках ходила. Була готова свою душу злому вiддати, щоби тiльки Іванка до себе приманити. Але всi ii труди й намагання були даремнi! Не знайшла сили, щоби вiдiрвати Іванка вiд мене. Одного разу вечером, перед святом св. Івана, коли я з моiм Іванком по Чорногорi ходила й зiлля шукала та й зайшли ми над це озеро, та злюща суперниця вискочила з-за скали й вергла Іванчика в озеро там, де воно найглибше. «Не буде мiй, не буде й твiй!» – Закричала й щезла. Я ж, не надумуючись, штрикла за Іванком в озеро. З того часу аж по нинi шукаю його в цiм озерi. Та я чула, що це озеро не мае дна, а тому й не легко знайти в ньому Іванка. Але я не вiрю цьому! Мушу знайти дно цього озера й витягнути свого любчика Іванка. Мушу!»

Сказала це й шубовсть в глибоке озеро.

Лукин ще довго стояв над озером i роздумував: була це дiйснiсть, чи ще один привид-мара?

Лукиновi довелося часто ще стрiчати дива гiр. Оце якось сходив вiн одноi днини з полонин над рiчку Пробiйну. Йшов плаем. Була вже осiнь. Але ще не та заплакана дрiбним дощем i не посрiблена холодним iнеем. Нi. Була це ще гiрська – золота осiнь. Чудна, прекрасна й принадна, хоча й оповита серпанком суму. Суму за лiтом, що минуло й прощае вже гори. Була погiдна соняшна днина, хоч i осiння вже. Чорногiрський вiтерець шелестiв уже золотаво-жовтим листячком букiв i метав його на плай i на посохлу травичку царинок. Мае Господь i для осени всякi фарби та кольори, якими малюе гори i красою iх вбирае. Та каже ще iм не мовчати, а спiвати, хоч i не тими голосами, якими звеселяли лiси й полонини лiтом. Довгими, протяжними, тужливо-сумовитими пiсеньками гомонять гори восени. Гiрський свiт поринае в безконечну казку первовiку… На полонинах спiвае вiтер. Спiвае, сумуе i плаче мряками, негурами, туманами; плаче за овечками й вiвчарями та iх сопiлками. Не скоро побачить iх i почуе – ой, не скоро! Так. Сумнiють нашi гори пiд осiнь, але немае сили, яка позбавила б iх своерiдних пахощiв i чарiв краси. Та й не всi ще квiточки-чiчки пов'яли й посохли вже. Нi! Он там при плаю тонке, високе зiллячко ще не похилилося. Знае Лукин – це Рокита. Пристанув, злегенька погладив те зiллячко – Рокиту. Аж чуе, вона говорить до нього – людськими словами промовляе:

Була колись – коли, цього вже не тямлю – була в своеi ненi одиначка. Квiточкою в неi процвiтала, пишною павонькою по царинках походжала. Люди на неi зглядались, красунею звали. Неня не знала вже, як доню свою одягати, якими строями ii прикрашувати, якi чiчки в коси вплiтати. А дедя був великий стрiлець i ловець лiсовоi звiринки. Завжди було в нього повно шкур iз куниць, видер i рисiв. По них приiжджав ген десь iз Волощини купець i платив за них талярами, чи як сам казав – банками. Приiжджав нераз той волох i зi своiм сином. Не поганий був син його, чорний, як циган. Ну, й не наш же, а волох. Глядiли на дiвчину-красуню, шептали щось. А що, того вона не розумiла. Розумiв волоську мову лише дедя. З ним найбiльше говорили оба волохи, споглядаючи часто на його доню. Аж потiм сказала неня донi, що той старий волох хоче взяти ii за свою невiстку. Вiн дуже богатий; доня, вийшовши замiж за його сина, стане великою панею. Доня ж, почувши це, замахала руками, затупотiла ногами, та й на весь грунь закричала:

«Нi, нi! Не пiду замiж за волоха! Не покину наших гiр! Волох – чужий, Волощина – не наша Верховина! Вбийте мене, замучте, а я не зроблю того, що ви хочете!»

Почала стариня грозити iй. Кажуть, зв'яжуть, посадять ii на коня, прив'яжуть до сiдла i передадуть волоховi. Що ж мала дiяти бiдна дiвчина? Мала вiддати себе й свою красу якомусь волоховi, – чужому чоловiковi?

«Нi, цього не буде!» – сказала. Захопила в дзюблину повну жменю дедевих «банок» i пiшла з ними до ворожки. Дала iй банки та обiцяла ще дати, щоби тiльки врятувала ii перед Волощиною. Ворожка щось там «пробурмотiла» й казала дiвчинi прийти на другий тиждень. Пiшла дiвчина знову до ворожки, також не з порожною дзюблиною. Ворожка задержала ii в себе аж до ночi. Всяко приговорювала, рiзним зiллям «бiданку» напувала, а потiм випровадила ii на плай. Напевно була вже пiвнiч. На плаю затримала ii, щось пошептала над нею, дихнула три рази на неi, подержала ii якийсь часок у руках, а тодi голосно проказала: «Вiд сегодни ти, Аннице, не Анниця. Ти вiдтепер i повiки зiллечко, квiточка, Рокита».

Сказала й щезла, як би не кроком вiдiйшла, а полетiла на крилах.

«Так ото, легiню, я з того часу Рокитою стала. Не дiвчина Анничка я, не красуня, а зiллячко. Нехай буде i так, – сказала дiвчина-зiллячко, – але у Волощину не завезли мене. За волоха не вiддали. Росту й цвiту в своiй Верховинi. Вiтерець розносить мое насiннячко по горах – усюди можеш знайти гiрське зiлля Рокиту. А звiдкiля вона взялася, того нiхто не знае. Лише одному тобi я це розповiла».

Лукин погладив ще раз те дивне зiллячко, притулив до лиця i пiшов дальше плаем над Пробiйну. – Ще одне гiрське чудо-диво…

Куди б то Лукин не ходив, куди б не блукав, а все не сходив йому з гадки Арiдник, що був прикутий до скали. Непокоiло його те, що вiн почув вiд нього та вiд Лiсового царя. Думае ще про того другого велетня, про якого згадував йому померлий велетень. Той казав, що крiм нього мав бути в горах ще один велетень, його брат. Хотiлось би знайти його. Ось i зайшов Лукин у Шпицi, бо чув, що тут володiе «Чорний дух» гiр, поганий, грiзний та небезпечний. Вiн сокотить усiх таемниць, якi здавен-давна захованi перед людьми у тих Шпицях. Чи ж не тут десь поблизу живе той велетень, якого Лукин бажав би побачити? Роззираеться, заглядае в усi щiлини скал, у всi негри й дебри. Онтам висока, гостра скала. В нiй нiби отвiр, але закритий грубезною плитою. Б'е барткою в ту плиту. Так, вона, це «дверi» до печери в скалi. Але, як вiдвалити ту плиту-дверi? Звiдки набрати сил? Ану ж там, у печерi, сидить той велетень, якого хотiлось би побачити? Немало намучився i натрудився вiн, поки ту плиту зрушив, а потiм вiдсунув ii так, що мiг заглянути до неi. Дивиться i, о горенько! В печерi повно всякого гаддя i нехари, а мiж ними – хто там? Та ж велетень! Думав Лукин, що той зараз кинеться на нього. Але нi! Лише своiми здивованими очима глядить вперто на нього. Лукин заговорив до велетня мовою, якоi навчив у колибi його перший велетень. Велетень, почувши мову велетнiв, ще бiльше здивувався. Лукин розповiв йому про першого велетня, що вмер у колибi. Аж тодi, цей велетень розказав йому таке, чого Лукин не чув вiд тамтого.

Ото ж, коли велетнi самi себе вимордували, а Господь посiяв на тому мiсцi, де вони жили, гори. Далi тi гори залила була велика вода, море. Вода дiйшла була аж до Чорногори. Потiм, задержалася вода пiд Говерлею. Вiн же сам, заховався був на Говерлi. Потiм почала вода спливати з гiр. Сшiила геть на доли. На мiсцях, де шумiла й хвилювала вода, залишилася всяка водяна погань, яка кричала, шипiла й ревла. Тодi то прийшов до велетня на Говерлю пiсланець Бога, св. Юрiй i наказав йому зiйти з Говерлi. Позганяв ту всю водяну нехар, загнав ii у цю печеру й казав велетневi сокотити ii тут. Із того часу аж до нинi, вiн е ii сторожем.

Лукин розповiв велетневi про Арiдника, розповiв усе, що про нього знав i спитав, чи не мiг беи вiн убити ту диявольську огиду. На це вiдповiв велетень, що вiн не може цього зробити. Поперше – все на свiтi дiеться за Божою волею i до призначеного часу, а подруге – вiн же не може вийти на свiт iз цiеi печери! Арiдник-сатана буде колись звiльнений з ланцюгiв; вiн запануе на якийсь час над свiтом i над усiми цими горами. Тодi вiн випустить з цiеi печери всю погань-огиду. Вона розповзеться по горах i буде помагати Арiдникови володiти ними. Так буде i так бути мусить! До якогось часу. Як колись вода заливала цi гори, так полиють ii людськi сльози. Арiдник буде ревiти з радощiв i буде пити не лише людськi сльози, але й кров. Це буде до якогось часу… Потiм люди переродяться у велетнiв i поконають диявола-Арiдника та його слуг. Очистять вiд них прадiдну землю, проженуть iх у такi темнi пропастi, куди Боже сонце не доходить та не свiтить i де не буде чути людських голосiв.

«Знай, легiне – сказав велетень – нiчого нема на свiтi вiчного, а за всi провини i злочини, завжди приходить кара».

Лукин спитав ще велетня, як довго вiн мусить перебувати в цiй печерi з гаддям, i що буде з ним, коли Арiдник зiрветься з ланцюгiв? На це вiдповiв велетень, що вiн пiд опiкою Божого лицаря св. Юрiя, опiкуна Карпат i буде так, як скаже св. Юрiй. Велетень дав знак Лукиновi, щоби вiн вiдiйшов. Лукин вiдiйшов, а велетень засунув плитою вхiд до печери.


* * *

Довго не мiг Лукин забути те, що бачив у печерi i що почув вiд велетня. Багато бiльше побачив би i почув, якщо б довше походив по Шпицях i перешукав усi криiвки, в яких захованi таемницi гiр… Шпицi. Хотiв конче Лукин знати, звiдки пiшла та назва, але вiд кого довiдаеться про це? Куди не гляне, – всюди високi, гострi скали, як би iх людська рука витесала, порубала й порозкидала, а потiм причарувала. Стрiнув старого Лiсовика, розговорився з ним. Вiд Лiсовика почув те, що почути хотiв. Давно, давно це було. Сюди, де тепер Шпицi, зайшов був чоловiк iз сiмома синами. Йому самому та його синам дуже сподобалося було тут. Тодi вони сказали собi:

«Тут осядемо, нiкуди дальше не пiдемо!» – Й осiли. Побудували для себе палати. Не з дерева, а з камiння побудували iх. Багато всякого майна-багатства придбали. Одного тiльки не знали: все це, що вони зайняли для себе, було власнiстю «Чорного, злого духа». Вiн зразу не казав iм нiчого, мовчав, лише пiдсьмiхався. Темними ночами збирав бiля себе своiх слуг i раду з ними радив – щось нараджувалися. Як побачив, що тi зайшлi люди щораз бiльше тут розгаздовуються, а то вже й приводять для себе жiнок, почав хмурити свое чорне чоло, почав попадати в велику лють.

«Розплодиться те чуже кодло, – думав – поросте в силу, набере моцi, а що буде тодi зi мною? Проженуть мене! Нi, цьому не бути!»

Осiнньоi ночi, коли Говерля вбрала вже на свою голову бiлу, снiжну шапку, а в лiсах завили голоднi звiрi, скликав Чорний дух усiх своiх пiдручних слуг. Скликав всю, чорну силу щезникiв-нетрудникiв. Наколи вже вся та погань була при ньому, тодi заревiв вiн страшним голосом на всю Чорногору. На той страшний голос задрижала Чорногора, звiялася несамовита буря i потрясла верхами лiсiв та вигнала зi сховкiв усi темнi духи й сили. Вся ця погань на чолi з Чорним духом кинулася на доми поселенцiв, почала iх валити й торощити, гризти й лупати, щоб камiнь на каменi не залишився. Поселенцi боролися, не здавалися. Але не могли встоятися в боротьбi з темними силами. Погинули й пропали пiд каменюками, що ii окропили своею кров'ю. Кажуть, що один iз тих поселенцiв залишився таки живим. Заховався був десь глибоко в скельних нетрях i жде донинi нагоди, щоби дiстати в руки того Чорного духа. Але, чи це правда, того нiхто не знае. По тiй страшнiй, нищiвнiй ночi осiннiй, залишилося тут ось це, що бачиш: гострi, шпичастi стовпи й стiни з домiв. Звiдсiля i назва Шпицi. Камiнна пустеля, цвинтарище. Немае тут лiта з зеленню, немае життя. Зимою ж тут – мертва тиша, що вкриваеться бiлою плахтою. Навiть звiрi не заходять сюди, бояться духiв, що проходжуються Шпицями й шепотом пригадують собi дива минулих вiкiв. Нiхто не порушуе тут iхнього мертвого спокою. Паном тут Чорний дух i його слуги. Тiльки раз у роцi оживають Шпицi людьми та iхнiми голосами. Оце з крови погибших виростае тут чудесне зiлля i чарiвнi квiти зацвiтають. Якщо зiрвати iх у святоiванську нiч, то вони лiкують всi хвороби. Тому в ту нiч приходить сюди багато людей. Вони приходять навiть iз далеких околиць. Заходять тодi сюди й чарiвницi та знахори, також по зiлля i корiнцi. Приходять у Шпицi й такi, якi шукають цвiту папоротi. Вона ж, як кажуть, цвiте лише вночi перед св. Іваном. Так, але досi нiхто ще того цвiту не знайшов. Кажуть, що його знайде той, хто з погибших тут у живих залишився. Вiн прожене тодi зi Шпиць Чорного духа й Шпицi знову стануть такими, якими були колись: зазеленiють i квiточками закосичуться. Прийдуть вiвчарi з овечками, заспiвають i в сопiлки заграють, озвуться похоронним голосом трембiти для тих, що колись тут погинули в боротьбi з чорними i злими силами».

«Чи ж дiжду я того часу?» – Спитав себе Лукин. Потiм, з надумою, подався геть з камiнних Шпиць…


* * *

Хотiлося Лукиновi побути раз на Шпицях у нiч перед св. Іваном. Пiшов туди. Була ясна, безхмарна нiч. Чорногору огорнула казка гiрськоi ночi. Все, що вднину спало десь у гiрських нетрях, вийшло наверх, заговорило нелюдськими голосами i, здаеться, опанувало гори. На Шпицях зароiлося вiд людей. Були там люди з одноi i другоi сторони Чорногори. Були старi й молодi. Були знахорi й ворожбити. Були чарiвницi i чередiльники. Всi вони шукали тут чарiвного зiлля i корiнцiв. Заглядали в усi щiлини скал, хотiли знайти цвiт папоротi. Вона е лише тут i зацвiтае в цю нiч. Щасливий був би той, хто б знайшов цвiт папоротi. Бiда лише, що його нелегко знайти. Поганi духи закривають його перед людськими очима. Лукин ходить по Шпицях, нiчого не шукае, а лише розглядаеться на всi сторони. Хоче все бачити й чути. От побачив Лiсних i Мавок. Вони живi квiти гiр. А з-за високоi скали почув нiби спiв. Але це не був спiв. Нi! Це був крик, смiх i регiт. Пiдiйшов ближче до скали й побачив те, чого напевно б не схотiв бачити. Он там, у затiнку, завели своi хороводи вiдьми зi щезниками. Хотiв зразу вiдiйти вiд скали, щоб не дивитися на ту «нехар». Але зробив кiлька крокiв в сторону, а тут вже на його плечах сидить одна з вiдьом. Регочеться i кричить:

«Ось, знайшла тебе мiй голубчику! Тепер не вислизнеш уже з моiх рук! Не втечеш вiд мене!»

Лукин зразу пiзнав по голосi вiдьму з-над Черемошу. Що ж йому тепер робити? Як скинути з плечей вiдьму?! Нема Чугайстра, щоб звiльнив його вiд неi. Пропаде. Руки вiдьми, як залiзнi клiщi. Бiжить з вiдьмою на плечах у сторону лiса й кричить. Думае, може почують його Лiсовики й поможуть скинути з плечей вiдьму. Але нараз вискакуе з-за скали друга вiдьма. Молода й незвичайно гарна. Побачила Лукина й захотiла вiдбити його для себе. Вiдьма на плечах Лукина закликае на допомогу щезникiв. Суматоха, крик i бiйка. Не знати, хто за ким, а хто проти кого. Люди й духи змiшалися з собою. Не знати хто кого переможе. Справжнiй вiдьомський шабаш на Шпицях. Лукин кидае собою сюди й туди, та не мае бiдняга сили нi змоги вирватися з суматохи. Все тут у русi i в криках, пропала нiчна тиша. Побудилися i орли на шпилях скал, кричать, лiтаючи понад ними, ревуть i виють звiрi в лiсах… Ось уже й буря звiялася. Ожили, зi сну прокинулися, дрiмучi лiси. Зашумiли, закричали нiчнi птахи. Застогнала Говерля, вiдозвався Пiп-Іван. Оце святоiванiвська нiч на Шпилях. Повна чуд i див… Нараз, що це? Якийсь голос, мов грiм ударив у скали Шпиць. Усе затряслося i затихло, занiмiло. Це певне закричав Чорний дух – володар Шпиць. Була «бизiвно» пiвнiч. Запанувала мертва тиша. Чути лише тихi шепоти. Шепочуть духи тих, що колись тут погибли. Все iнше зникло. Що дiялось потiм iз Лукином, того вiн сам не знав. Свято-iванiвська нiч на Шпицях запаморочила йому пам'ять.


* * *

Рано прокинувся Лукин в глибинi лiса над джерелом потiчка. Збудило його сонце. Збудило, але не скоро привело його до пам'яти. Вiн довго не мiг опам'ятатися. Не знав добре, чи все те, що пережив уночi на Шпицях, було дiйснiстю, чи лише дивний, поганий сон iз усякими привидами? Так. Поганi привиди були, але та молоденька вiдьма не була погана. Нi! Лукин хотiв би ii ще раз побачити. Але як опинився вiн отут над джерелом потiчка? Ось, що цiкавило його: сам зайшов, чи хтось запровадив його сюди? Чуе притишений смiх. Розглядаеться довкола i побачив пiд ялицею двох Лiсовикiв. Це вони смiються. Мабуть iз нього. Один вiдзиваеться до нього лiсовою мовою:

«Що, Лукине, бачив Шпицi у святоiванську нiч? Бачив зблизька, га? Певно не захочеться тобi бiльше побачити таку нiч».

А другий Лiсовик радить йому:

«Іди, iди Лукине, куди понесуть тебе ноги, а все сокотися вiдьом i Лiсним також не довiряй! Та не дуже намагайся збагнути таемницi гiр i лiсiв. Нехай вони i надальше залишаться таемницями».


* * *

Пiднявся Лукин на ноги, отряс з себе нiчнi привиди й, не оглядаючись навiть позад себе, пiшов Чорногорами. Хоча Лукин був справжнiм i завзятим сином Бескидських гiр i лiсiв – вони вигодували й виростили його – все ж таки, вiдколи пiзнав людей i людську мову, тягнуло його щось до них. Любив людей i розмову з ними. Чи зимою, чи лiтом, любив посидiти з людьми при ватрi, посидiти й послухати iх повiстувань. Дуже любив тих полонинських людей: ватагiв, бовгарiв i вiвчарiв. Радо заходив у стаi i слухав спiваночок i гри вiвчарiв на флоерах. Любив i тужливий голос трембiти, що вколисувала полонини до сну. Слухав дузке радо оповiдань про ведмедiв i про пригоди з ними.

Одного разу, перейшовши тi зеленi, чiчками закосиченi, Чiвчинськi полонини, Лукин зайшов на Лустун. Вечорiло. Нiч брала гори в своi темно-нiжнi руки. Коровки й овечки уже подоенi, лежать в кошерах. Довкола кошер бiгають котюги й погавкують. Заходить Лукин у стаю i чемно вiтае ватага. В стаi все вже «покутано». Ватаг сидить при ватрi й покурюе люльку. Але чогось сумний, якась жура морщить його чоло й хмурить брови. Просить Лукина сiдати й бути гостем у стаi. Кладе «опередь» нього на кружку кулешу й до неi бриндзю.

«Харчуй, легiню, най буде на здоровле» – каже вiн та докладае дров до ватри, щоб було виднiше в стаi.

Лукин похарчував, подякував ватаговi та й питае, що нового i доброго чути на Лустунi. Чи все гаразд? Чи крие Бог вiд лиха та нещастя?

Покивав ватаг головою, потер чоло рукою, вийняв iз рота люльку й сплюнув.

«Нового небагато, а доброго ще менше» – сказав. Ватаг почав повiстувати про те нове, – недобре. «Оце, внадився на полонину, Бог би його скарав i побив, якийсь страшний ведмедисько й не перестае робити шкоди. Величезний i сильний, що не дай Боже. Та й кулi на нього нема. Заклятий, чи заворожений. Ходили на нього найлiпшi стрiльцi, та не вдiяли йому нiчого. Кулi вiдбиваються вiд нього, як вiд камiння, чи вiд залiза. Були тут уже ворожбити й знахорi – не порадили нiчого. А той наймудрiший знахор з-над Перкалиби сказав, що це не звичайний собi ведмiдь, нi! Був колись вовкулаком, потiм упиром, а на свою старiсть став ведмедем. Дальше сказав той знахор також, що такого ведмедя може вбити щойно дванадцята куля. Однак, всi попереднi одинадцять куль, мусять також зайти в його тiло, а це неможливе, бо кулi не заходять в нього. Почувши це Лукин, набрав великоi охоти «подужiтиси» з тим ведмедем. Ватаговi сказав, що поконае ведмедиська без пушки й куль – довбнею уб'е його. Не дуже то в таке хотiв вiрити ватаг.

Отже Лукин почав «нустрити» за ведмедем-шкiдником i постановив, що як зiйдеться з ним – уб'е його! Нарештi таки стрiнувся з тим ведмедиськом на плаю, що веде з Лустуна на Чорну Рiку. Станули оба напроти себе. Чолом до чола. «Подужiютси» i покажеться, в кого бiльша сила. Пiдняв Лукин високо свою довбню та з усiеi сили тарах нею «вуйка» по головi. Здавалось йому, що таким ударом можна б скалу розбити, а воно нi! Ба, ведмiдь виривае Лукиновi довбню з рук i «мече» в корчi. Тепер Лукин майже безсилий i безборонний. Думае, – пропаду. А «вуйко» бере його в своi переднi лапи й мече ним туди, куди закинув довбню. От i все! Забурмотiв i пiшов вдолину плаем. Видно, привик ведмедисько боротися з сильнiшими вiд Лукина, кiлькалiтнiми биками, з рогатими оленями, чи з тiчнею вовкiв. Хоча вiн не пошкодив Лукина в «дужiнню», але Лукин втратив вiдтепер вiру в свою силу й надiю в свою довбню. Але вiн не перенесе такоi ганьби! Ведмiдь не смiе смiятися з нього! Його вчили бути сильним i перемагати других та нiкому не пiддаватися. Ведмедя мусить таки перемогти!

Хай буде Божа воля, а Лукин таки ще раз змiряеться з вуйком i не дасть йому спокою. Почав думати над тим, як можна б умертвити ведмедя. Вигострив довгий сталевий нiж, вислiдив стежку, котрою виходить «вуйко» з лiса на полонину. Знае вже, що «вуйко» ходить перед вечором цiею стежкою на лови. При стежцi, у гущавинi, розклав Лукин ватру з сухих дров (щоб не було великого диму) так, щоби вiтер не нiс диму в ту сторону, звiдки мае надiйти «вуйко». Горить велика, бездимна ватра, палахкотять сухi й грубi колоди дерева. Стоiть Лукин при ватрi, в лiвiй руцi стиснув гострий нiж, а праву руку мае напоготовi, щоб вхопити горiючу колоду й «вергти» ii на «вуйка». Лукин увесь перемiнився в слух i наслухуе. Не зразу, а трохи пiзнiше почув ломiт i трiскiт сухих гиляк пiд ногами ведмедя. Іде «вуйко» й сопе. Хоча його ще не бачить Лукин добре, але вже чуе. Ось вже його бачить, ще трiшки й буде близько Лукиновоi ватри. Тепер рiшатиметься, хто з них, вуйко чи Лукин, лишиться мертвим на стежцi. «Вуйко» вже близенько, повiльно ступае, щось собi пiд носом муркоче, видно нiчого злого не причувае. От тепер пора Лукиновi дiяти! Мече скоро на «вуйка» одну горiючу головню, потiм другу, а за нею i третю. Зрозумiв «вуйко», яка небезпека грозить йому. Загориться на ньому напоена смерековою смолою шерсть i, – смерть. Ось уже горить на ньому шерсть. Вiн мече собою на землю i кидаеться. А Лукин стрибком на нього з ножем. З розмахом коле ним «вуйка» та все пiд лопатку, в серце. Несамовито реве «вуйко». Забув, що горить i намагаеться дiстати Лукина в своi лапи. Але Лукин звиваеться, як в'юн, то прискакуе до «вуйка» з ножем, то вiдскакуе. Шерсть на ведмедевi горить, а кров з його серця заливае обох – Лукина й вуйка. Але вiн ще живий. Не гине, нi вiд вогню, нi вiд ножа. Почав страх огортати Лукина. Невже не, не поконати йому ведмедиська? А нараз, чудо-диво – з горiючого i спливаючого кров'ю ведмедя, вискакуе вовкулака, а за ним упир. Бачить Лукин – один бiжить направо в лiс, а другий налiво. На плаю осталась лише купка попелу зi спаленоi шерсти ведмедя i – бiльше нiчого. Пiшов Лукин шукати якогось потiчка, щоб змити з себе кров ведмедя. Знайшов, обмився, а тодi пiшов у стаю сповiстити про радiсть, що не стало вже вуйка-шкiдника. Не буде вже вбивати волiв i коровок. Розповiв ватаговi i вiвчарам усе так, як воно було. Вони слухали: однi вiрили Лукиновi, а другi покивували головами, – не вiрили своiм вухам.

По цiм, рознiс вiтер по горах ще одну чудно-дивну вiстку, не дуже то схожу на правду i дiйснiсть, а все ж таки не була то казка-небелиця. В горах же не так, як десь там на долах. Тут нелегко вiддiлити й вiдрiзнити правду вiд казки. Потiм прийшов час, коли всi, хто чув ту дивну пригоду Лукина з ведмедем на Лустинi, вiрили твердо, що воно таки так дiйсно було. Ба, були й такi, якi бачили вовкулака й упира, що вискочили з горiючого ведмедя. Але Лукин теж не мало здивувався, коли на другий день не побачив анi порошини з попелу там, де пропав вуйко, де згорiла його шерсть i сплила з нього кров.


* * *

Любив Лукин гори лiтом, любив i зимою. Всi чотири карпатськi пори року носив у своему серцi. Однiеi зими перебував вiн у зимарцi багатого газди Маротчека-Бичука на Луковицях, над Буркутом. Правда, вiн лише в тiй зимарцi спав, а днями ходив i бродив снiгами по полонинi та заходив в лiси. Не легке було таке блукання зимою по полонинах, бо треба мати велику силу. Можна скоро запасти глибоко в снiг i не видобутися з нього. Може буря звалити з нiг; можна попасти в зуби голодних вовкiв; можна дiстатися в запаморочення блуду й пропасти в якiйсь дебрi-нетрi. Та Лукин усього того не лякався. Оце зiбрався вiн раз вiдвiдати дiда над Грамiтним. Дорога була далека й важка, повна небезпек. Але Лукин любив дуже того дiда. Не забував нiколи його та його оповiдань про Духа гiр. Все щось тягнуло його над Грамiтне й над Пробiйну. От, добився вiн снiгами й до дiда над Грамiтним. Той, побачивши Лукина, дуже зрадiв ним. Не хотiв скоро пустити його вiд себе, хоч знав, що Лукина задержати довше на одному мiсцi, це те саме, що затримати на Говерлi зимовий вiтер. Одного вечора, коли мороз тиснув iз усiеi сили, а в хатинi палала велика ватра, почав дiдо розповiдати Лукиновi про Божого сина, Ісуса. Рождество Христове саме зближалося. Ось, ось Святий Вечiр i Рiздвянi свята. З великою увагою i зацiкавленням слухав Лукин розповiдi дiда. Про Христа знав вiн вiд дiда над Пробiйною, але не все. Щойно тепер почув усю правду про Божого Сина та про його народження. Дiдо сказав Лукиновi, коли буде Святий Вечiр, – вечiр народження Христа, а потiм Рiздвянi Свята. Весь день перед Святим Вечором треба говiти, нiчого скоромного не брати в рот, бо це була б велика «грiшка». Лукин слухав, не пропускав нi одного дiдового слова. А дiдо, розповiвши все про Рiздво Ісуса, навчив його ще кiлька коляд, яких потiм оба спiвали. Майже тиждень передержав дiдо в себе Лукина. Одного ранку рзопращався таки Лукин з дiдом i пiшов лiсами та полонинами на Луковицi.


* * *

Настав день Святого Вечора. Довго сидiв Лукин при ватрi й передумував усе те, що почув про Христа та його народження вiд дiда. Потiм колядував, а згодом i заснув, а може лише зодрiмав. Нараз якесь велике свiтло… Стало ясно, як у соняшну днину. Лукин бачить над зимаркою велику звiзду. Вiн ще нiколи не бачив такоi звiзди. Це нiчо, що вона велика, але яке в неi сильне i ярке свiтло! Освiтила все! Як сiвач засiвае зерном поле, так звiзда засiяла весь полонинський свiт своiм ярким промiнням. Нараз якась дивна сила пiдносить Лукина з постелi, несе вгору й садовить його на ту звiзду. От побачив з неi Лукин Бичукову колешню. У ii яслах на сiнi новонароджена дитина – хлопчик. Над дитиною схиляеться молода матiр, а подаль спертий на «клебуцi»-палицi, сивобородий старець. Якийсь голос нашiптуе Лукиновi до вуха:

«Отой хлопчик в яслах, це син Божий, Ісусик, а при ньому Марiя, Матiнка Божа. Той старець, це ii опiкун, св. Йосиф.

Усе бачив так, як йому оповiдав дiдо. Лише не там десь далеко, а тут, на полонинi Луковицях, у колешнi Бичука. З усiх полонин iдуть громадками вiвчарi i бовгарi. Майже всi знайомi Лукина. Вони несуть дари: один – овечку, другий – ягничку, iнший – кiзлятко. Це все для новонародженого Ісуса. В одного за чересом сопiлка, в другого – флоера, а в бовгарiв – трембiти. Треба ж Ісусиковi заграти, щоб весело йому було в яслах. Зайшли всi повагом в колешню i поклiн вiддали новонародженому Божому Синовi. Потiм стали пiвколом i заколядували:

«Пречиста Дiва сина зродила.
Сина зродила, в яслах сповила.
Ой, дай Боже».

Знае цю коляду Лукин – спiвав ii з дiдом з-над Грамiтного. Але ж дiдо казав, що до народженого Ісуса прийшли були й три царi поклонитися Йому й дари принести. Де ж вони? Лукин не бачить iх. Але через хвилину побачив i iх. Так, але ж не тi царi, про яких розповiдав дiдо. Нi! Лукин бачить iх добре. Один, це ватаг iз Похребтини; другий, – ватаг iз Лудови, а третiй – з Чiвчина. На них пишний святочний одяг, а в руках дорогi подарунки: золото, срiбло i дорогоцiннi самоцвiти. Перед Ісусом клякають, до нiг Пречистоi дарунки складають. Чуе Лукин над собою шум. Глядить вгору, аж це янголи з неба летять та крилами шумлять. Грають i спiвають. Грою i пiснями Ісуса прославляють та величають. А що за чудова музика, що за спiв! Такого вiн ще нiколи не чув. Ангельська гра, ангельський спiв! Понад колешнею лiтають, кружляють, грають i спiвають. Божi пiсланцi – звеличники Божого Сина. Затямив Лукин добре слова з пiснi ангелiв:

«Слава во вишнiх Богу i мир, во человiцiх благоволенiе».

Бачить Лукин, як ангели знижуються i заходять зо спiвом у колешню. Якось вiдриваеться i вiн вiд звiзди та у колешню йде. Там побачив не лише Святу Родину й ангелiв, вiвчарiв, бовгарiв i трьох ватагiв-царiв, але побачив i двох воликiв, що дишуть парою на Ісуса, щоб зогрiти його. Волики сiрi, пiзнае iх – це волики Бичука. Спiвають ангели, колядують вiвчарi, колядуе з ними й Лукин. Новонароджена Дитинка в яслах ручки пiдносить i усмiхаеться. Усмiхаеться також до Дитинки та до всiх у колешнi й Матiнка малого Ісусика. Усе й всi, що е в колешнi, огорненi блеском i сяйвом з небес. Очi всiх горять радiстю i втiхою, а обличчя сяють ласкою небес.

Не лише громада в колешнi, але й полонини та лiси довкола них спiвають, припадають до нiг Ісуса та до Його Святоi Матiнки, – Дiви Марii. Чудо над чудесами зайшло на гори й до людей… Лукин у тому великому чудi згубився, наче у водi розплився. Не знае, що дiеться з ним. Диво, чари, новина. Разом iз Божим Сином зiйшло i небо на землю, на Луковицi. Рождество Христове тут, а не там десь далеко. Це бачить Лукин власними очима, бачить добре. Вiн же сам тут у колешнi при Божiй Родинi; при нiй бажав би весь вiк свiй пережити… Заграли голосно трембiти. iх голос постелився по полонинах, докотився до лiса i, назад вернувся. Голос отих трембiт прочуняв Лукина зi сну, а чи лише iз дрiмання.

Протирае очi раз, другий, роззираеться по зймарцi. Вiн сидить при ватрi, що вже пригасае, а у вiконця зазирае Божа днинка. Зiрки вже погасли, та не видно i тоi великоi звiзди, що стояла над колешнею.

«Що ж це могло бути, що»? – питае себе Лукин. – «Сонний, нiчний привид? Нi, нi. Це була дiйснiсть, це була правда! Вiн ii бачив, вiн пережив ii, вiн бачив Святу Родину, бачив малого Ісусика, колядував йому разом з вiвчарями i ангелами. Так, так.

Вiн нiби i надалi бачить ту Богом озолочену нiч на полонинi i в колешнi. Такоi ночi не забуде нiколи.

Зараз пiсля Рiздвяних Свят залишив полонинський свiт i пiшов туди, де жили люди. Пiшов в села i присiлки та оповiдав усiм про Святий Вечiр, про Святу Нiч на Луковицях. Люди слухали й не було нiкого, хто не повiрив би, що воно все так було, як повiстував Лукин. До першого, що зайшов Лукин, це був дiдо над Грамiтним. Вiн йому розповiв точно все, як воно було на Луковицях. Дiдо уважно слухав його, та покивував лише сивою головою. Вислухавши Лукина, сказав:

Це Святвечiрне чудо зробив Дух гiр, напевно нiхто iнший, лише вiн. Йому ж то Господь, створивши гори, вiддав iх у володiння i надiлив його великою силою, вiн може за допомогою Бога зробити все.

Так повiстував дiдо Лукиновi ще раз про силу й могучiсть Духа гiр i про чуда, якi вiн може творити в горах. Лукин уважно слухав. Забули навiть оба про ватру, що стала потахати. В хатинi потемнiло. Аж ось зiйшов iз полонин до Грамiтного осел, на ньому верхи Матiр Божа з Ісусиком, а попереду них св. Йосиф. Зiрка освiчувала iм стежку, щоби не зблудили.

Перший вiдозвався дiдо:

«Бачиш Лукине? Пiзнаеш отих подорожних? Це ж Свята Родина втiкае перед лютим Іродом. Так, Лукине, це Свята Родина».

Зiрка погасла i Свята Родина зникла в темнотi ночi. Тоi ночi не спав нi дiдо, нi Лукин. О, мав вiн потiм, що повiстувати верховинцям! Так, так, немало чудес дiялось колись у наших зачарованих Карпатах.


* * *

Іде раз Лукин понад Черемошем, слухае шуму-гри його бистрих хвиль i вдихае пахощi квiтiв на його лузi. Аж бачить на лужку дерево, якого досi ще не бачив. Пiд тим деревом лiсовик грае у сопiлку. Лукин знае цього лiсовика. Питае вiн його, що це за дерево, пiд яким сидить. Лiсовик вiдповiдае:

«Це дуб! Дерево з усiх дерев наймiцнiше, найтвердiше».

«А чому таких дубiв не видно багато в наших горах»? – питае Лукин.

«Бо тут земля для них непригожа».

«А звiдки ж оцей дуб тут узявся?»

«Питай його, а вiн тобi все скаже. Вiн розумiе нашу мову i говорить нею».

Станув Лукин пiд дубом, приложив до нього вухо й просить, щоб цей розказав дещо про себе. Потряс дуб кучерявою головою i заговорив:

«З далекого краю занесено мене сюди в гори Карпати. З краiни, де нема зовсiм гiр, анi великих лiсiв. Ростуть там лише такi дерева, як я сам. Грубезнi, великi, мiцнi i довговiчнi. Виростають з насiння – з жолуддя. Жолудем бувi я там колись. Пiд осiнь поспадали з дуба жолуддя на землю. Впала й моя жолудь. Надiйшов якийсь чоловiк, пiдняв мене з землi – не мене, а жолудь – i заховав при собi. А потiм той чоловiк з другими людьми, пустилися в далеку мандрiвку. Взяв цей чолов'яга i мене з собою. Чому покинули люди ту гарну й плодовиту соняшну краiну, цього не знаю. Знаю лиш те, що я бачив там, бувши жолудем на високому дубi. Куди не глянеш, степ широкий заквiтчаний, замаений, урожайний. Зими нема там, лиш весна й лiто. Тай води за тими степами багато. Може то воно глибоке море, а може широкi рiки: Дунай, чи Днiпро? Не знаю. Люди, що там жили, покинули ту краiну й вибралися в далекий iм чужий свiт. Мандрiвний чоловiк зайшов аж сюди i мене занiс в цi гори з собою. На цьому лужку викопав ямку й поклав у неi жолудь. Бач знав, що з неi виросте дубок й буде йому пригадувати краiну, яку покинув – краiну дубiв. І я вирiс, хоч земля тут для мене тверда та камениста. Вирiс i росту дальше. А тi люди, з далекоi краiни дубiв, приходять часто сюди, сiдають довкола мене й згадують землю над морем з глибокими, але тихими рiками, не крикливими, як оцей Черемош. Менi було тут зразу важко й сумно – я думав, що тут на чужинi самi чужi чужинцi. Але чув часто, що всi цi люди, яких тут називають верховинцями, говорять такою самою мовою, як i там далеко, в краiнi дубiв. Ба, тутешнi смереки й буки почали приязно говорити зi мною – братом своiм звуть. Стало менi легше й вiдраднiше. Зашумiв я своiм гиллям:

«Гей, та я ж не на чужинi, та не помiж чужими, а мiж своiми, мiж рiдними i близькими, а та далека краiна i цi гори Карпати, це одна земля. Це власнiсть одного й того самого народу! Як там, так i тут, люди одноi крови, вiри й мови. Тодi перестав я сумувати. Я не на чужинi, а в рiднiй сторонi, мiж рiдними деревами. Оце розповiв я тобi молодий чоловiче, щоб ти знав, хто я, та щоб знав, як i звiдкiля взявся тут дуб у лузi над Черемошем!»

«Дякувать, дякувать, тобi, дубе, за твою розповiдь» – сказав Лукин, а згодом додав ще: «Рости, рости, рiдний дубе в цих рiдних сторонах – у Карпатських горах. Рости у височiнь i грубiсть. Скидай зi себе багато жолудiв, щоб було в нас багато мiцних та твердих дубiв, а менше плаксивих верб i слабих вiльх». Ось така то була перша зустрiч Лукина з дубом у лузi над Черемошем.


* * *

Ходячи горами, Лукин мав багато зустрiчей. Стрiнув оце раз молоду жiнку з розпущеними довгими косами й великими, як жар палаючими, очима. Йшла скорим кроком, як би за кимсь бiгла, хотiла когось знайти, тай плакала, голосила;

«Іванку мiй, Іваночку, скажи, де ти, вiдозвися до мене, промов хоч словечко до мене. Злi люди кажуть, що я тебе отруiла, що тебе потiм у деревище положила та в глибоку яму поклала, землею присипала. А це все неправда, я цьому не вiрю. Нi, нi, мiй Іванко не вмер, лише чомусь вiдiйшов вiд мене, саму мене залишив. Іванку, Іванку, вiдозвися, покажися, до мене вернися, до серця пригорни, як колись, як колись… А може вже яку другу любку маеш? Скажи, скажи! Я очi iй видру, серце з грудей вирву. Іванку, Іваночку!»

Хотiв Лукин пiдiйти до тоi молодицi, заговорити до неi, а вона лиш руками, як птаха крильцями замахала й утiкаючи вiд нього, закричала:

«Вон, вон вiд мене, ти не мiй Іванко, ти чужий легiнь». – І побiгла геть. Вийшов з лiса Лiсовик i розповiв Лукиновi про ту молодицю таке:

«Жила вона зi своiм Іванком, як голубка з голубом – кохалися, любилися… Та знайшлася сусiдка – негiдниця. Вона влюбилась в Іванка. Наколи ж Іванко не хотiв на неi i дивитися, не то стати ii «любасом», вона почала пiд'юджувати проти нього його жiнку. Коли ж це нiчого не помагало, вона почала примилюватися до неi. Дала iй отруйливого зiлля i сказала, що це зiлля «любисток».

«Дай – казала – свому Іванковi напитися вивару з цього зiлля, а вiн буде любити тебе ще бiльше, як тепер любить».

Повiрила молодичка негiдницi, зробила так, як вона iй казала. Іван же, напившись того зiлля, помер. Його ж жiнка, тепер уже вдовичка, попавши в страшну розпач, зiйшла з розуму. Не вiрить, що свого Іванка отруiла, що Іванко не живе. Ходить горами, блукае, Іванка шукае…


* * *

Завiв Лiсовик Лукина пiд невеличку печеру над потоком i наказав йому вiдсунути плиту, якою закрита була печера. Зробив це Лукин i побачив: у печерi мертва молодичка, але як жива виглядае, нiби спить… Тодi Лiсовик оповiв ще таке:

«У великiй любовi жили двое молодих людей. iхне згiдливе життя не подобалось лихим людям i почали говорити, будьто жiнка молодого газди мае «любасiв», а його одурюе, вдае нiби, що лише його одного любить. Говорили так довго, поки чоловiк повiрив злим язикам. Попав у лють, а лють позбавила його розуму. Як же це так? Вiн любить свою жiночку всiм серцем, вiн довiряв iй, а вона зраджувала його. Напiвбожевiльний запровадив силою свою Парасину в цю печеру й сказав, що вона мусить у нiй вiдпокутувати свою зраду. А вiн пiде до ворожбитiв розвiдати, що йому дальше робити. Закрив печеру плитою i пiшов. Ходив по знахорах i ворожбитах, аж зайшов до найбiльшого знахора у Голошинi. Розповiв йому всю правду, а знахар вислухавши його, подумав i пiшов у свою комiрчину. Там воркотiв щось, нiби говорив iз кимсь, а вернувши до хати, сказав, що те все, що говорили нещасниковi про його жiнку, були злобнi видумки. Його жiнка не зрадниця. Цi слова знахора полум'ям ватри впали на голову нещасника. Прожогом кинувся бiгти до невинноi жiнки в печерi. Прибiг, вiдсунув скоро плиту i застав в печерi вже неживу свою Парасину. Вмерла передчасно не з голоду, а з великоi розпачi й жалю. ii чоловiк збожеволiв вже тепер дорешти. Закрив печеру плитою, вийняв iз гачiв очкур i повiсився он-там на деревi. Ох, те кохання верховинцiв! Скiльки лих й нещасть накоiло воно людям! Вибухае, як ватра, горить у серцях i спалюе iх. Верховинська любов, горенське кохання! Ми, Лiсовики, хоч у лiсах живемо, знаемо добре, куди й до чого веде верховинцiв iх пристрасне кохання!»


* * *

Лукин закрив печеру плитою, попрощав Лiсовика й пiшов дальше блукати горами. Зачував Лукин, що там десь у Чорногорах мае бути олень зi золотими рогами. Повiстують так про це люди. Так говорили й Лiсовики й Лiснi. Але йому не довелося бачити того оленя, хоча не мало находився в горах по цей- i тойбiч Чорногори. Якось раз заблукав вiн поза Говерлю i зiйшов на потiк. Схилився напитися з нього води i чуе щось поблизу йде. Оглянувся позад себе i бачить оленя iз золотими рогами. Певне хоче теж угасити спрагу в потоцi. Лукина ж вiн не бачить. Перший промовив до нього Лукин, заговорив лiсовою мовою. Олень не втiкае, а зближаеться до Лукина. Бере Лукин його за золотi роги, гладить його шию i говорить дальше до нього. Олень мабуть розумiе його, помахуе головою i дае себе гладити. Вiдходить вiд Лукина, п'е воду з потока та йде повагом у лiс. Вiд тодi нераз стрiчався Лукин iз тим золоторогим оленем, говорив до нього й гладив його голову. Видно, олень полюбив був Лукина, вважав його за Лiсовика, бо вiн говорив лiсовою мовою. Лукин зрозумiв аж тепер, чому то верховинцi, згадуючи давнi часи в горах, називали тi часи золотими. Було в Карпатах багато залоторогих оленiв. Пiзнiше залишився лише один, як згадка тамтих, що вигинули. Були давно, як оповiдали старики, в Дзембронi i жубри-дзембри з золотими рогами. Сьогоднi казали б люди, що це видумки та вигадки, казки давних вiкiв, а воно таки справдi так було. А що колись було, того верховинцi не забували. Не забували бувальщини-старовiччини, берегли ii i передавали нащадкам. Сьогоднi нiхто не повiрив би, що ще до недавна ходив Карпатами той, хто перший зайшов у них. Вiн сам, а чи лише його дух, ходив тепер i наказував горенам, щоб сокотили давнину, зберiгали старовiччину та жили життям своiх предкiв. Інакше загинуть, пропадуть, не залишать i слiду по собi. Сам Лукин бачив його та говорив з ним. А те, що почув вiд нього, переповiдав усiм горенам, сидячи нераз вечорами з ними при ватрi. Мабуть сам Господь покерував життям Лукина так, що був вiн i верховинцем i лiсовиком. Знав i розумiв лiсову мову, а що цiею мовою чув, – переповiдав своiм верховинцям мовою людською, а верховинцi в свою чергу розносили почуте по горах.

Оце раз оповiдав Лукин про одну водяну лелiю, що Росла на березi Черемошу. Вiд неi почув Лукин таке:

«Я була в своiх батькiв одиначкою. Батьки дуже любили мене, а тому, що я була бiленька, то називали мене бiлою лелiйкою. Та сталося нещастя. Дедю у лiсi вбив ведмiдь. Залишилися ми обi – неня i я. От одноi ночi напали на нашу хату лихi, чужi люди. Вони пiрвали неню i понесли в сторону Черемоша. Я, плачучи, бiгла за ними. Вони з ненею шубовсть у Черемош, а я собi також кинулась в нього. Вони сильнi, перебрили бистру рiчку, а я втопилась зараз таки при ii березi. Потiм з мене виросла така бiла лелiя, яку сам бачиш. Скажи, скажи всiм людям, щоб не зривали мого цвiту й не ламали мене. Плакала за дедем, плакала за ненькою, та й мусiла б потiм проливати ще сльози за Черемошем i за лiсами, що тут окружують мене. Я iх люблю так, як любила колись своiх батькiв».

Лукин погладив злегенька як дитину лелiю i пiшов дальше оглядати своi гори. Пiшов оглядати свiй заворожений свiт.


* * *

Любив Лукин своi гори, любов'ю до них жив. Красу й велич гiр у серцi своiм носив, ними вщерть була сповнена його душа. Вiн же син гiр – гори виростили його. Не менше гiр любив Лукин i Бога, Творця гiр i iх краси, хоч i небагато ще знав про Нього. Знав одначе, що нiхто iнший, а лише Боi сотворив Карпати й обдарував ними верховинцiв, то ж як не мав би любити Його? І так, отi двi великi любови, до гiр i iх Творця, давали йому снагу й силу блукати верхами та лiсами, заходити в глибокi нетрi й темнi дебри, бачити й розгадувати таемницi Бескидiв. При цьому болiв дуже душею, наколи чув, а то й бачив, скiльки в його горах усякоi нечистi, поганi й нехари: Арiдники, щезники, мольфарi, вiдьми, чарiвницi, упирi, вовкулаки й водяники. Усе те хотiв би Лукин знищити, якщо б мав на це силу, але як i де ii взяти?

Чудовi, прекраснi нашi Карпати, але ще кращi були б, якщо не було б у них отоi поганi, а було лише те, що гарне – що миле Боговi, а верховинцям корисне й дороге!

Над цим думав Лукин днями й ночами, але тяжко було придумати щось, чим можна б очистити гори вiд поганi, яка всадовилася в Карпатах. В додаток до цього почув Лукин раз вiд столiтнього дiда ще й таке:

«Коли то прапредки верховинцiв покинули степи-доли, де жили, десь там ген над глибокими морями та широкими рiками й пустилися в далеку мандрiвку шукати нового краю – осiдку для себе, за ними йшли назирцем i подаль iхнi лютi вороги-песиголовцi з якими мусiли вони, живучи в степах, зводити безнастаннi й кривавi боi. Однак, лише невеликий гурт тих песиголовцiв йшов за нашими мандрiвниками. Песиголовцi боялися напасти на наших, бо ж нашi були в переважаючiй кiлькости. Ось так зайшли аж у Карпати. Зайшли в такi дебри й нетри, що годi було вийти з них. Там живуть вони i до нинi. Пробували нераз нашi предки вислiдити iх i прогнати геть з гiр, але це не вдалося iм. Потiм забули нашi про тих песиголовцiв. Цi песиголовцi дуже поганi i кровожаднi сотворiння. Голови в них котюжi-песячi, звiдси й назва iх, а постава трохи людська, а трохи звiряча.

Вислухав це Лукин, призадумався. Ось ще одна погань-нехар загнiздилася у наших горах, про яку досi не чув i не знав. Почав Лукин придумувати, якто би дiстатися до тих песеголовцiв та знищити iх. Та знищити б можна, але спершу треба б йому знайти iхню криiвку. Довго думав Лукин над цiею справою, але нiчого путнього не мiг придумати.

Пiшов на Буковину, в село Плоску, до найславнiшого знахора у Верховинi. Знайшовши його, став випитувати, чи знае вiн дещо про песиголовцiв, якi загнiздилися в Карпатах, та якщо знае, хай йому скаже про iх криiвку. Знахор почувши це, подумав троха, покивав головою, пiдкрутив свiй сивий вус, закурив люльку та повторивши кiлька разiв слово песиголовцi, сказав Лукиновi прийти до нього на другий тиждень в суботу.

Ледве дiждався Лукин тоi суботи – його дуже мучила нетерплячка та непевнiсть. У суботу з-раненька був уже в знахора, а цей сказав йому пiдождати вечора. Дiждався Лукин пiзного вечера. Знахор зараз завiв його в лiсок, що був недалеко за хатою i запалив там ватру. Обходячи ii три рази довкола, знахор говорив щось незрозумiле, вимахуючи при цiм руками. Нараз бачить Лукин дивнi, жеснi, страхiтливi сотворiння – песi голови, тiла оброслi шерстю, вишкiренi гострi зуби, а в руках луки й стрiли. Лукиновi стало лячно дивитися на них. Як скоро появилися цi сотворiння, так скоро й позникали.

«Бачив? – каже знахор до Лукина. – Це були песиголовцi! Ти iх хочеш покарати i знищити. На це треба тобi не лише вiдваги, але й сили та пiдготовки до бою з ними. Бiй з ними буде нелегкий, а смертельний i кривавий. Це я тебе попереджаю так, а ти роби собi як думаеш i як знаеш. Скажу тобi ще одне: Песиголовцi знають лише одну зброю – луки i гострi стрiли. Та це ще нiчого, але вони кусають i рвуть своiми кiгтями, що iм попаде. Якщо пiдiйдеш до них, то вони розшарпають тебе зубами й кiгтями. Убий ведмедя, здери з нього шкуру i вбери на себе. Це тому, що по-перше, песиголовцi бояться ведмедя, а по-друге, як вони почнуть тебе кусати, то крiзь ведмежу шкiру не досягнуть твого тiла. Вони живляться сировиною, ватри не знають, однак зимою не мерзнуть, бо оброслi довгою i густою шерстю. В лiтi живляться рiзними ягодами i грибами, зимою ж – не-ведмежим м'ясом, бо ведмедiв бояться, а вовчого м'яса теж не iдять, бо вовки i котюги iхнi побратими. От це все, що я мiг тобi сказати про песиголовцiв. Накiнець сказку тобi ще найважнiше – де е криiвки-сховки, чи то гнiзда-лiгва песиголовцiв. Ти напевно знаеш про той потiк, що поки допливе до бiльшоi рiчки, продираеться крiзь скелi i каменюки, дуже шумить, гудить i реве? Знаеш?

«Знаю, – вiдповiв Лукин. – Цей потiк називаеться Грамiтний!

«Так iди ж понад нього, аж дiйдеш до самого джерела. Там знайдеш песиголовцiв. Так бувай здоров легiню! Бачу, що ти маеш силу i вiдвагу. Йди на них, але ще раз кажу тобi, бiй з песиголовцями не буде легкий. Хiба Той, що над нами, наш Господь Бог, допоможе тобi поконати iх. Отже з Богом мiй легiню!»

Лукин, розпращався щиро iз знахором, пiшов понад Путилiвку, а там дальше вийшов на верхи. Далi стежками та плаями зiйшов над Грамiтний i понад нього подався до вказаного джерела. Дорога не була легка, бо чим далi i вище спинався Лукин понад потоком, тим тяжче було йти. Вiн не йшов, а радше продирався крiзь лiсову гущу й перескакував з скали на скалу, де ще мабуть i не ступила людська нога. Не раз i не два падав Лукин на мох i хворост, перештрикуючи гнилi колоди, а колоди чи каменюки були у своiй вологостi дуже ковзькими. Кiлька разiв падав i у воду потока, якого тримався, як свого дороговказу. Часом мусiв спинатися на скалу, що лежала впоперек потока. Треба було мати не лише силу, але й упертiсть та завзятiсть, щоб поборювати всi перешкоди i спинатися щораз вище.

Десь у половинi дороги до джерела Грамiтного, Лукин затримався. Мусiв же забити ведмедя i надягнути на себе його шкуру. Зробити це, не було тяжко, бо ведмедiв було тут багато. Невдовзi знайшов таки одного ведмедя в дебрах, вбив його, здер шкуру, а що сира шкура була затяжка то повiсив ii на кущi проти сонця щоб просушилась. Згодом, як шкура вже просохла i стала легшою, надягнув ii на себе. Але йти далi, ставало дедалi тяжкувато, бо бурхливий потiк наче-то сердився i лютував. Перед Лукином поставало наче з-пiд землi багато перешкод iз скал-каменюкiв, з вiковiчних дерев-колод, що лягли впоперек русла потока. По них потiк розбивав своi води, що аж пiнилися i ставали бiлими, творячи вири й крутежi. Цей шумливо-дикий потiк, здавалося, немов хотiв затримати Лукина – перестерегти його перед дальшою i небезпечною мадрiвкою. Та наш Лукин так завзявся на песиголовцiв, що жадна сила не могла стримати його вiд його пляну. Що раз задумав, те й мусить виконати.

Ось одного вечора прибув таки Лукин до джерела Грамiтного – тут же було все таке дике та непрохiдне, що годi було пролiзти: гори, лiси та скелi, а вгорi ледво видно клаптик синього неба. Раптом почув вiн якiсь голоси, подiбнi до гавкiтнi котюг та виття вовкiв… Так – думае собi Лукин, – тут напевно десь поблизу е криiвка-лiгво тих препоганих песиголовцiв. Пiдсунувшись нишком кiлькадесять метрiв в сторону голосiв, побачив iх. Песиголовцi на перший вид, були такi жахливi й грiзнi, що Лукиновi пiшло морозом поза шкiрою; а вiн ще й хоче звести з цiею поганню смертельний бiй… «Однак мушу таки звести цей бiй – думае Лукин – Хай дiеться воля Божа. Але не зараз. Пiдожду до затрiшнього дня та й сам трохи вiдпочину по тяжкiй мандрiвцi. Ранком же вдарю на них, як будуть ще твердо спати передранiшнiм сном».

Як задумав, так i зробив. Почало щойно свiтати, а Лукин вже, одягнувшись у ведмежу шкуру i з довбнею в цiпкiй правiй руцi та з ножем у лiвiй – кинувся одчайдушно на тих престрашних песиголовцiв. Чути було лише безнастанне гавкотiння i виття в цiй смертельнiй метушнi i суматосi. Лукин раз-по-раз гатить довбнею по песиголовцях та смертельно коле iх ножем. Песиголовцi ж у свою чергу гавкають з переляку, кусають Лукина та рвуть ведмежу шкуру на ньому. А вiн iх безнастанно довбнею, довбнею та ножем! Вiн мусить iх побiдити, мусить! Лукин про це знае, що раз-на-все мусить iх побороти – оцю песиголовську гидоту! Довгий був цей смертельний та кривавий бiй. Було десь близько полудня, як усi мартвi песиголовцi лягли покотом.

Недалеко песиголовцiв повалився i Лукин на землю, смертельно змучений та окровавлений. Заснув неборака твердим сном. Прокинувся аж вечором. Назбирав нашвидко сухого дерева i хворосту, накидав на гидких песиголовцiв, що лежали покотом мертвими, запалив цей сушняк, щоб раз-на-все згорiли цi падлюки, – щоб у попiл перемiнились. Потiм убив сарнюка, облупив його, припiк над ватрою та ще майже напiв сирого з'iв. Був же голодний як вовк! Переночував коло ватри, а скоро насвiт ставало, прокинувся, помився в потоцi i стрiмкими горами та темними лiсами подався геть вiн цього гидкого мiсця. Ішов та й радiв цiлою душею, що звiльнив своi улюбленi гори вiд песиголовськоi поганi. Вiн же ж верховинець, який добре вмiв боротися i перемагати – верховинець, якого тягне вглиб карпатських пралiсiв, тягнуть його духи нетрiв та дебрiв. Верховинцi, люди свободи, дiти волi, пов'язанi зi свободою гiр, полонин i лiсiв. Всi ненавидять рабство i неволю. Зжитi з Верховиною, цупко тримаються ii, а вона держить iх аж до смерти у своiх тенетах.


* * *

Лукин, iдучи почерез нетри пралiсу, дiбрався аж на край полонини Дуконi. Вiн хоче знайти там знайомих верховинцiв. Ось уже перед ним i гордо-пишна, трависта Дуконя. Нараз заступае йому дорогу пречудесна з'ява – жiнка неземськоi красоти – красуня, якоi досi нiде не бачив i не стрiчав. Бiлява, струнка та висока. Очi – небесна блакить, сяють, немов самоцвiт. Довге, розпущене по плечах волосся, а на головi вiночок iз синiх та жовтих чiчок. Одяг на нiй – зелений, а на лебединiй шийцi – червонi коралики, в правiй рученцi – китиця з свiжих полонинських квiтiв. Лукин на цей вид, наче остовпiв. Вона привiтала його усмiхом сходячого сонця i промовила наче перлами посипала:

«Що, здивувався, зачудувався легiне, вздрiвши мене? Або може злякався? Нi, нi. Не дивуйся i не лякайся мене! Знай: я Господом сотворена й верховинцям подарована. Я найцiннiша з гiрських квiток – квiтка. Я, я свобода, чи iнакше – воля, скарб верховинцiв. Я царiвна Карпат, а всi верховинцi залюбленi в мене, закоханi в мою красу й силу, – я ж сильнiша смерти. Залюбленi в мене стають в моiй оборонi й свое життя вiддають за мене. Вiддають життя тi, що Богом любленi й людьми цiненi та шанованi. Сила в мене велика, нiкому й нiчому рiвнятися зi мною. Я маю багато щирих i вiрних друзiв по всiх Бескидах та й поза ними. Немало в мене також i лютих ворогiв, якi посягають по мою голову i по голови моiх друзiв та надалi будуть також посягати. Однак поки iснуе свiт я буду жити i не вони мене, а я iх поборю та поконаю. Тодi покладуть на мою голову не вiнок з квiтiв, а золоту корону. Знаю тебе легiне, знаю, що ти любиш мене. Давай же менi твою руку».

Взяла Лукина за руку та й повела ген стежками й плаями, знаними тiльки iй самiй. Довго-довго водила його Бескидами.

Лукин, прощаючись з нею, запевнив ii, що буде вiрний iй аж до смерти. Буде повчати всiх верховинцiв любити й шанувати волю, як найбiльший i найцiннiший скарб.

Вiстка, що Лукин знищив песиголовцiв, рознеслася вiтром по всiх Карпатах. Сам же Лукин блукав дальше Бескидами та говорив сам зi собою про чар i красу своiх гiр.


* * *

У своiх мандрiвках Бескидами мав Лукин, як уже було сказано, деякi зустрiчi, але найулюбленiшi були зустрiчi з старими верховинцями. Вiн дуже радо вислуховував iхне повiстування про старовiччину. Старi верховинцi вмiли гарно розповiдати про те, що було i про те, що прийде. iхнi розповiдi бували дивнi й цiкавi, нераз ванiть несамовитi, що не все вiдповiдали правдi.

Оце зайшов якось раз Лукин до знахаря в Голошинi та й почув вiд нього чудову казку про Чорногору:

«Був колись власником полонини пiд Говерлею богач-дука з Жаб'я, Федьо Шведюк. Вiн кожного року сам лiтував на тiй полонинi, мав богато бовгарiв i вiвчарiв, а маржини й овець так багато, що й не знав iм рахунку.

Проминали так роки, а з ними i старiвся Шведюк. Не зчувся вiн, як смерть загостила до нього й сказала:

«Чес уже Шведюку залишити полонину i всi статки та достатки тай iти з цего свiта на другий».

Бачив Шведюк ту смерть зблизька, чув ii слова та ii холодний подих. Покликав до себе своiх двох бовгарiв i наказав iм поховати його тут же таки на його полониш та й вийти на Говерлю з трембiтами i затрембiтати на всi чотири сторони свiту – дати знати всiй Верховинi, що не стало вже годного й славного газди жебiвського, Федя Шведюка. Закрив навiки своi очi Шведюк, а в них забрав iз собою погляд своеi зеленоi полонини й горду-пишну Говерлю над нею.

Щоб вволити волю свого газди-покiйника, пiшли бовгарi-трембiтарi з трембiтами на шпиль Говерлi. Нiч була вже, як вони станули на ii верху. Вгорi над нею свiтив мiсяць, хоч i не був ще вповнi. Бовгарi оперлися сильно ногами об грунт Говерлi, пiднесли вгору трембiти i сумнi звуки пронеслися по Бескидi – сповiстили, що вже розпрощався зi свiтом i полониною ватаг Шведюк, вже не буде бiльше лiтувати та ватагувати. Мiсяць, почувши сумну вiстку трембiти, пристанув над Говерлею та й засмутився. Потiм злегенька спустився нижче щоби ще лiпше почути тужливу гру трембiт та так низько спустився, що бовгарi могли досягнути його своiми руками. Вони перестали грати i, не надумуючись, вчепились один за один рiжок, а другий за другий рiжок мiсяця, а вiн, стрепенувшись злегенька, почав пiдноситись з ними вгору, в небеснi простори. Нiс iх, поки нiс, а там далi передав однiй зiрцi, а ця другiй, а друга – третiй i так далi доти, доки над ранком опинилися трембiтарi перед троном Господа Бога. Зложили Творцевi свiту i Верховини низький поклiн, впали на колiна i задули в своi трембiти, а один з них промовив:

«Господи Боже, наша гра, це вислiв нашоi вдяки Тобi за ту нашу гарну Верховину, що Ти ii нам подарував».

По цих словах, заграли ще раз обидва на трембiтах та так сильно, що по цiлiм небi пролунали звуки трембiт з вiдгомоном. Зараз позбiгалися всi ангели Божi з небес i з великим зацiкавленням слухали гри верховинських трембiт. Слухали й чудувалися, бо такоi гри ще зроду не чули. Один верховинець вiдложив свою трембiту, вийняв з-за череса сопiлку й заграв такоi веселоi, що й мертвий встав би з гробу. Не витримали ангели та й пiшли в танець i затанцювали гуцулки-трiсунки так, що аж святi заплескали в долонi. Верховинець заграв вдруге, але цим разом аркана, а за ним ще й круглека. Вiн грае, а другий приспiвуе. Св. Юрiй, опiкун Верховини, пiшов у присiди. Велика то була радiсть i втiха на небесах.

Обидва нашi верховинцi перебули там деякий час, а потiм попросили Господа Бога, щоб дозволив iм повернутися знову в свою улюблену, зелену Верховину. За дозволом Господа взяла iх знова одна зiрка, передала другiй, а ця третiй, а ця знову мiсяцевi, що занiс iх назад на Говерлю. Стали обидва на шпилi i дякуючи мiсяцевi та зiркам за iх услугу, заграли на трембiтах. Про свiй же побут в небесах не оповiдали нiкому. Однак один з них, приятель знахоря в Голошинi, зустрiвшись з ним у святоiванiвську нiч у Чорногорi, розповiв йому це, а знахор – Лукиновi. І так постала ще одна чарiвна казка Верховини – казка завороженого карпатського свiту.


* * *

Наслухався Лукин не мало про св. Юрiя, небесного лицаря, опiкуна й захисника Верховини та верховинцiв. Чув, що були такi, якi бачили того святого, але iх не було богато. Бажав i Лукин з цiлого серця побачити св. Юрiя. Але, чи побачить? Чи доступить тоi ласки?

Один старий ватаг на полонинi Гаджинi, що простяглася пiд Чорногорою, сказав раз Лукиновi, що св. Юрiй появляеться з початком мiсяця травня на Говерлi тодi, коли то верховинцi святкують його свято й виганяють маржинку на полонини – в день «полонинського ходу». З великою нетерпиливiстю вичiкував Лукин тiеi днини. Нарештi таки дiждався ii… Разом зi сходом сонця був уже на Говерлi. Станув на ii шпилi i жде…

З глибин гiр пiднялось сонце – встало з нiчного сну й зарум'янило бiлу хмарку над Говерлею. Вп'ялив Лукин своi очi в ту хмарку. Пливе та хмарка по небi i затримуеться над Говерлею. Побачив Лукин у нiй узброеного лицаря на бiлому конi. Лицар i його кiнь блищать в золотi. Лицар в однiй руцi тримае спис, а в другiй – золотий рiг. Знизилась хмарка над Говерлю, а з неi зiйшов кiнь на землю i з коня зiскочив лицар…

«Боже! Та це ж св. Юрiй – подумав Лукин – той лицар-воiн, якого з-давна я прагнув побачити!»

Св. Юрiй станув на верху Говерлi, приложив золотий рiг до рота i заграв у нього. По всiх Карпатах понiсся голос рога. Знае добре Лукин, що означае ця гра в рiг. Нею сповiщае св. Юрiй Верховину та ii мешканцiв, що минула вже довга i люта зима, а iй на змiну прийшла радiсна й зелена весна. Журчать потоки, спiвають пташки, зозуля куе, цвiтуть на лугах квiточки, всмiхаеться до людей золоте сонечко, полонини вкриваються зеленими травами i овечок та вiвчарiв з сопiлками очiкують.

Весна, весна всюди! «Полонинський хiд».

О, який же щасливий Лукин, що Господь дозволив йому побачити зблизька найбiльшого «светого Верховини». Ось що розповiдав Лукин про свою зустрiч iз св. Юрiем на Говерлi:

«Наколи св. Юрiй зiскочив з коня, я впав перед ним на колiна й зложив руки наче до молитви, а святий взяв мене за плече й пiдвiв на ноги. Я хотiв взяти коня за повiд i притримати його, але вiн дав знак рукою, щоби залишити коня. Наколи вiн закiнчив гру в рiг, звернувся до мене i спитав:

«Знаеш легiню, хто я?»

«Знаю. Ти е св. Юрiй» – вiдповiв я.

«Правду сказав еси. Так, я св. Юрiй, опiкун вашоi Верховини. Хотiв ти побачити мене? Хотiв?»

«О, ще й як хотiв! Дуже, дуже хотiв побачити тебе!»

«Ну й побачив. Так воно бувае: треба дуже сильно хотiти, а тодi те хотiння перейде в дiйснiсть. Так то i з тобою легiню, – бажав i побачив того, кому Господь, який сотворив Верховину, вiддав ii в опiку. Побачив того, хто понад усе любить Бога й оцю Верховину з ii верховинцями. Любить i бажае, щоб всi верховинцi любили Творця гiр i свою Верховину та щоби вони обороняли ii вiд лютих ворогiв так, як я ii обороняв вiд лютого й ненажерливого змiя-смока.

Знай це i перекажи iншим, що лише щира й гаряча любов до Бога та любов до рiдноi, Богом даноi вам землi дасть силу й вiдвагу та готовiсть станути в ii оборонi. Лише любов до свого i своiх буде породжувати велику ненависть до ворога i до всего, що вороже. Все те, що ти почув вiд мене, затям собi й нiколи цього не забудь. А з цим i бувай здоров легiне!»

Сказав це, скочив на коня, пiднявся вгору i зник в хмарi, що нависла над шпилем Говерлi та немов чекала на нього. Був ось тут, здаеться, i раптом не стало його! Вже нема коло мене небесного лицаря – св. Юрiя, Я ж сам i посьогоднi не мозку сказати i не знаю, був я справдi на Говерлi, бачив св. Юрiя i говорив з ним, чи нi? Однак воно було так, як я оце оповiдаю, а може була це лише казка занесена i нашептана вiтром з Говерлi. Не знаю дотепер i не можу певно сказати. Може це й був привид. Бо Чорногора враз iз Говерлею, це частина великого, бескидського свiту, що все оповитий таемничiстю i завороженiстю. Все тут заворожене – Верховина i самi верховинцi. Заворожений був i я, Лукин – син Карпат».

Як би там воно не було того весняного ранку на верху Гомерлi, але Лукин не забуде цього до самоi смерти…

Потiм зайшов вiн до стаi на найближчiй полонинi та чемно привiтався з ватагом, бовгарями i вiвчарями. У стаi було сьогоднi багато запопадливоi роботи, бо газда-ватаг щойно викочувався зi всякими запасами на полонину, але ватра вже горiла перед стаею. Щойно вечером мiг Лукин розговоритись з ватагом та його слугами, а про свою зустрiч зi св. Юрiем не згадував. Хотiв ватаг, щоби Лукин залишився в нього хоч на кiлька днiв, але вiн сказав, що весна, яку принiс у гори св. Юрiй, тягне його на верхи та на дальшi полонини i вiн мусить iти. Було б грiхом сидiти на однiм мiсцi, коли соняшна, чiчками закосичена весна загостила в гори Бескиду. Попрощав ватага й пiшов зеленими верхами та полонинами, пiшов темними лiсами, понад бистрими потоками.

Ходив, блукав, аж нарештi опинився на полонинi Шкорушнiм. Раптом – що за привид? Та невже ж це знов св. Юрiй на своему конi? Повагом ступае кiнь, своiми копитами ледве торкаеться землi. Видно не спiшиться його iздцевi, а йому також нi. Святий Юрiй розглядаеться на всi сторони та посмiхаеться, але Лукина не бачить. Лукин же тихцем слiдом за святим йде. Куди св. Юрiй – туди й Лукин. Перед св. Юрiем зацвiтають вмить чiчки i стеляться немов пухнистий лiжник пiд копита срiбногривого коня, а за ним чарiвна музика й спiви. Все грае i спiвае – св. Юрiя i його весну вiтае. Назустрiч святому виходять всi звiрi, а мiж ними йде повагом «вуйко» – ведмiдь. Он станув пiд лiсом на двi заднi лапи та й кивае своею косматою головою, нiби кланяеться i муркоче щось, весною радiе. Там далi вiтають святого Лiснi, Мавки i Лiсовики – спiвають та танцюють. Танцюе собi й Чугайстер. Вийшов iз своеi палати також Цар Лiсiв i кланяеться св. Юрiевi. Виходять назустрiч святому також верховинцi зi своiх курниць i колиб та навколiшки стають перед ним.

Усе, що тiльки живе, зустрiчае святого спiвами й танцями, радiе його весною. Але чи справдi все? Нi! Погане й люте гаддя та всяка iнша нехар заховалася в нетрах i дебрах – не до них же св. Юрiй приiхав з весною. До пiзнього вечора ходив Лукин горами за св. Юрiем. Так скiнчилася Божа днинка. Зарозкевилися гори заходячим сонцем, що сховалось десь за Чорногорами, а на небi появилася бiла хмарка i спустилася на землю. Кiнь пiднявся з св. Юрiем вгору i сховався в тiй хмарцi.


* * *

Лукин приляг пiд старою ялицею та задумав переспати нiчку пiд нею. Але заснути не було легко. Весь час стояло перед його очима те, що вiн пережив i бачив вдень. Десь аж перед ранком таки заснув, а чи лише задрiмав. А як сонечко мало сходити i було ще досить зимнувато в цю весняну нiч, почув Лукин, що його щось грiе – зробилося тепло. Розплющив очi i, ох, лишенько! побачив коло себе» вуйка». Цей собi простягнувся вигiдно на всю довжину, притулився до Лукина та й хропе. Лукин задеревiв i не знае на милiсть Бога, що мае робити. Лежати тихо далi, а чи вставати? Прокинувся зi сну й ведмiдь, спокiйними очима вдивляеться в Лукина i муркоче щось немов кiт на печi. Чи ж бува часом це не той сам «вуйко», що глядiв з-пiд лiса на св. Юрiя? Бизiвно, той сам! Встае наш «вуйко» та повагом йде в лiс, а Лукина залишае в спокою. Поки Лукин рiшився спати ще, а чи вставати вже, дивиться, вертае знову з лiса ведмiдь, але не з порожнiми руками. Вiн несе два великi куснi м'яса. iсть сам один кусень, а другий дае Лукиновi, кивае головою, та муркоче щось, наче б припрошував його iсти. Ну, а Лукин, що буде те й буде! – iсть. Встав Лукин, обтiпався з моху та йде в полонину, а за ним не вiдстае i «його вуйко». Видно сподобав собi Лукина. Не диво ж, оба сини Карпат i уродженцi гiр та лiсiв – пiзнали один одного. Десь аж на третiй полонинi розпрощалися обидва та й пiшли кожний в свою путь. «Вуйко» в лiс, а Лукин покинув полонину i зiйшов над потiк та подався вглиб лiсу.

Над потоком стрiнув Лукин старого Лiсовика. Цей взяв Лукина за руку i повiв пiд скалу. Лукин побачив там якогось чоловiка. От не знати тiльки чи вiн спить, а чи мертвий? Лiсовик» се запевнив Лукина, що цей чоловiк не мертвий, а лише спить, твердим як камiнь, сном. Звiдкiль вiн i чого зайшов аж сюди, не знае. От зайшов сюди, лiг i заснув. Та так твердо спав, що навiть не чув гри на розi св. Юрiя, не встав i не вийшов назустрiч веснi. За кару буде тут спати аж до другоi весни…

«А що буде з ним, як прийде зима? Не замерзне? – спитав Лукин.

«О, нi! Не замерзне! – вiдказав Лiсовик. – Буде спати пiд снiгом, як пiд лiжником».

Випровадив Лiсовик Лукина на верхи. Там побачив Лукин стару, повалену на землю, ялицю, а пiд нею лежав мертвий чоловiк.

«Це була в горах найстарша ялиця, – сказав Лiсовик. – Пiд неi сходилися колись всi верховинцi в святоiванiвську нiч. Аж оце недавно зайшов сюди цей чолов'яга i зачав рубати топором ялицю. Зарубав ii до половини, а тодi бризнула з ялицi кров в його очi i ослiпила його. Вiн упав i зразу звiялася буря, повалила на землю пiдрубану ялицю та привалила собою рубача. От, знай – твердий е закон карпатських гiр. Життя дае життя, а смерть сiе смерть!»

Пiшов собi Лiсовик в свiй лiс, а Лукин на верхи кичери та на полонини. Пiшов туди, куди манила його чародiйна весна. З верхiв i полонин заманила його i над Черемош, на зелений, заквiтчаний луг, де цвiла бiленьким цвiтом калина, а його запах рознiсся по цiлiм лузi.

О, Боже святий! Батьку нашоi природи! – на лузi, недалеко калини, побачив Лукин ще одне гiрське чудо-диво, ще одну казку Карпат. Дивиться i не надивиться. Чудуеться та й своiм очам i вухам не вiрить. Ось там стоять двi сестрички-красунi. Але ж i красунi якi, ще досi таких не стрiчав нiде i не бачив. В обох рум'янi та бiленькi мов молоко личка. В одноi на головi вiночок з зеленого барвiнку, розпущенi бiлявi та довгi коси, а в руцi китичка весняних квiтiв. Сорочка бiленька, вишита, аж до нiг сягае, а постiльцi на ногах срiбнi, очi ж – голубi самоцвiти! Друга чорнявка з чорними очима, як з блистячими перлами, а головка закосичена бiлим, калиновим цвiтом. На ногах золотi постiльцi. З очей обох красунь так i сяе блиском, радiстю та веселiстю. Вони побралися за руки i тримаються по-сестриному.

Лукин наче остовпiв та й питае себе:

«Хто ж це може бути? Хто це, оцi двi сестрички з неземською красою?»

Аж знова ненадiйно з'явився коло нього Лiсовик. Стоiть i смiеться до нього:

«Не знаеш Лукине, хто це такi, цi двi красунi? Га? Не знаеш? То я тобi скажу. Ота бiлявочка, це наша верховинська Спiваночка, а чорнявочка – Гуляночка. Двi нерозлучнi сестрички, немов близнюки. Стiй та дивися, що буде дальше».

Дивиться Лукин, а з лiса виходять три Лiсовики. Один iз скрипочкою, другий з цимбалами, а третiй з флоерою. Заграли музиканти, заспiвала бiлявочка, а чорнявочка пiшла в танець. Повиходили з лiса Лiсовики, Лiснi i Мавки, заспiвали та заграли всi гори з своiми лiсами i потоками. Пiшло в танець все, що разом з весною ожило. Цiла Верховина спiвае, грае та танцюе! Заспiвала Чорногора з Говерлею, завторував iм Пiп-Іван, заграв П'етрос у флоеру. Затанцював Пiп-Іван з Говерлею коломийки, а також всi верхи з кичерами. Спiвали та танцювали так, що аж гуло по Верховинi. Спiвають весняними шумами лiси-пралiси, грають гiрськi бистрi потоки. Якже ж не пiти в танець також i полонинам? Пiшов в танець Чiвчин з Лудовою, Шкорушний з Явористою, Кедровитий зi Скупою.

Заспiвав iз Спiваночкою i Лукин та пiшов у танець з Гуляночкою. Спiвае i танцюе аж дух запирае. Ось там вилiз iз гущавини «жесний» Чугайстер – той вiчний карпатський танцюрист. Спiвае на все горло i танцюе так, що аж земля пiд ним дрожить. Рад-не-рад, мусiв Лукин з ним також потанцювати та ледве вирвався з його рук. Тодi кинувся Чугайстер до Лiсних i Мавок, але вони повтiкали вiд нього в лiси. Забралися в лiси й Лiсовики, а з ними й музиканти. На лузi лишилися лише двi красунi – Спiваночка й Гуляночка – та й Лукин з ними. Хотiв також пiти геть, але не мiг i кроку ступити, так був заворожений обома красунями. А вони все смiються до нього та пiдморгують своiми веселими оченятами.

Пiзнiше почув Лукин таке вiд тих красунь: Занесли iх сюди у Карпати тi першi верховинцi, що то перед вiками зайшли були в гори, здобули iх i заселили. З далеких краiн мандрували сюди, густо-часто трупами стелили свiй шлях, трупами ворожими i своiми. Важка й небезпечна була iх мандрiвка. Не одне, що зi собою забрали, загубили по дорозi. Не одне загарбали в них вороги. Але Спiваночку та Гуляночку таки аж сюди в гори занесли. За пазухами iх у стужу грiли, на днi серця ховали iх вiд лютих ворогiв та як тiльки могли боронили iх, щоби ненарушеними занести сюди в Карпати. Тут же iх сокотили немов цiнний скарб i з поколiння в поколiння передавали. Сестрички Спiваночка i Гуляночка, щирi та вiрнi своiм верховинцям, ввесь час тримаються iх, як добрi дiти батькiв.

«Я – каже Спiваночка, – не залишаю верховинцiв нiколи. Спiваю iм вiд колиски до гробовоi дошки. В хвилини веселости – веселюся з ними, в смутку ж – потiшаю iх i розганяю тугу. Не опускаю iх в горю, слабим сил додаю, впавших пiдношу, хворих оздоровляю, заплаканим сльози втираю, воiнiв до бою з ворогом загрiваю. Нiжна я та тендiтна, але велику силу маю».

«А я, – каже Гуляночка, – я ввесь час з верховинцями перебуваю: на весiллях, на храмах, на толоках, по селах i на полонинах та при кожнiй нагодi з молодими i з старими. Вмiю старих вiдмолоджувати i в танець iх брати. Не менша в мене сила, як у моеi сестрички, Спiваночки».

«Треба тобi, легiню, ще й те знати – додала Гуляночка, – що обi ми все молодi та безсмертнi, не старiемося i не вмираемо. Таку ласку маемо вiд самого Бога. Без нас обох не могли б жити верховинцi».

Спiваночка додала ще вiд себе:

«Ти ж бачив легiню, як то часто Аннички та Марiчки горами ходять i спiвають:

Спiваночки-Гуляночки, де я вас подiю?
В полонинцi на царинцi, там я вас посiю!

І так сiють, щоби iх легiнi збирали i за кресанi клали». Не минула хвилинка, як вони обi зникли з очей Лукина. Знову ж не знав Лукин, чи це була з'ява, привид, а чи дiйснiсть? Постояв ще троха на лужку та й пiшов на верхи. Пiшов, як тi Аннички та Марiчки, сiяти полонинами i царинками спiваночки та гуляночки. Та просив i благав Господа Бога, щоби вони росли i не в'янули та не всихали навiть пiд час зимових морозiв i снiговiй. З весною в руках, зi спiваночками-гуляночками в серцю – блукав Лукин горами так довго, аж дiждався лiта з соняшною, золотою короною на головi. В цей час часто чув Лукин спiв косарiв:

«Ми в луг пiдем всi з косами…»


* * *

Якось раз ненадiйно стрiнув Лукин ще одне чудо – нiколи невидану жiнку. Нi стару, нi молоду – не гарну та й не погану. Вся в сiренькiй одежинi, з довгими розпущеними косами, зi срiбними кораликами на шиi; з лагiдним i милим усмiхом на приблiдлих устах. Йде вона назустрiч Лукиновi, ступае малими, в золотих постiльцях, нiжками, ледве землi ними дотикае. Пiдходить до Лукина i вiтае його усмiхом:

«Здоров був, легiне! – каже з-тиха. – Не знаеш ти мене, не стрiчав мене у своiх мандрiвках. Не чув ти також i мого голосу – вiн тихий i нечутний. Мое iм'я Тишина – «порекла» не маю. Я Тишина «невидимка». Карпатська заворожена Тишина. Самi Карпати зродили мене i в Карпатах ввесь час живу. Вони мене потребують. Тяжке карпатське життя, було би без мене ще тяжче.

Я звичайно проживаю в глибинах карпатських пралiсiв там, де не доходять жаднi голоси й не перешкоджають моему спокоевi. Часом виходжу iз моего сховку на свiт i це роблю тодi, коли мене свiт потребуе. Сам же знаеш, що життя в Карпатах, це вiчна й безнастанна боротьба. Отож в таких випадках мушу i я зводити боротьбу з усiм тим, що менi противне й вороже. Раз я його, а другий раз. воно мене перемагае. Такий уже тут закон гiр: переможений уступае мiсце переможцевi. Те все дiеться до якогось часу. Бо ж усе тут чергуеться.

Нi на веснi, нi влiтку, немае для мене спокою нi мiсця тут в горах. Весною все тут грае та спiвае; гримлять потоки, шумлять лiси, спiвають верховинцi, блеють овечки та порикуе маржина. Влiтку ж полонини лунають рiзними голосами, б'ють громи, гудуть-ревуть збуреними водами рiки й потоки, по селах та царинах дзвенять коси. В такi часи мушу пересиджувати в глибинi лiса. Не виходжу з нього i так вичiкую осени. Опустiють полонини, а тодi як справжня Тишина, панею проходжуюся по них. Згодом знов настае час чорногiрських вiтрiв осiннiх. Вони немилосердно проганяють мене з полонинських верхiв. Мушу тодi знов iти в лiси. Не дуже то радо, поступаюся я тим вiтрогонам. Верховинцi кажуть про цей час: «це передзимова тиша».

Щойно перед самим приходом зими, я виходжу знову на гори. «Тиша аж у вухах дзвонить». Усе тихне тодi, наче до землi прилягае i надслуховуе. Починае падати снiг. Тихими, бiлими снiжними платками вкриваються гори, полонини, лiси й села. Нi звуку, нi шелесту. Тодi я паную i нiщо не заколочуе моеi тишi. Так тягнеться якийсь час, аж поки знову заговорить Чорногора. Заговорить бурею, вихром зареве, застогне i засвище. Грiзна та дика ота зимова буря в горах – безжалiсна й безпощадна. Перед нею мушу я втiкати в дебри й нетри. Як ущухне та вихора, тодi я знова виходжу з укритку й заливаю гори зимовою тишею. Анi вiтерець не дихне, все глухне, мовкне, каменiе, завмирае. Я, Тишина, беру гори в своi руки, а менi на допомогу приходить сивоусий дiд Мороз. Тихнуть тодi i всi гiрськi села. Люблять мене, цю зимову Тишину, всi гори, лiси й верховинцi, а я iх – також люблю. Хоч сама я тиха Тишина, але люблю гiрськi бурi, снiговii, повенi-плови, вихори й громи, люблю боротьбу з ними. Знаю добре: сумне i невеселе життя було б в наших горах, коли б у них була панею лише я. Тодi мертвеччина залила б нашi гори i людей. Потрiбнi тут на перемiну також i бурi.

Бувае, що я дуже часто заходжу на цвинтарi та вiдвiдую покiйникiв. Знаю, вони дуже люблять мене. Заходжу також i до живих. Заходжу тодi до них, коли iхнi душi буряться, а в iх грудях бушуе неспокiй. Заходжу та втихомирюю iх. Бо й не даром люди кажуть таку приповiдку: «Святий спокою – гаразд з тобою», а спокою не було б, якщо не було б мене – Тишини. Лише я одна, Тишина, поедную iх з Богом, лише у тишi зносяться iх душi до Господа. Лише у тишi можуть вони заносити своi щирi молитви до Всевишнього. Нестерпне i докучливе було б без мене буйне життя, бурхливе та неспокiйне.

Ось так говорила гiрська Тишина з Лукином. Потiм повела його за руку в незнанi i таемнi мiсця гiр. Побачив там Лукин пишну палату, що була збудована з срiбних цеголок та обведена золотою огорожею. Вiкна палати були з дiяманту, а покрiвля – зоряна.

«Я тут найчастiше перебуваю. Це моя палата – палата Тишини» – сказала вона. Потiм запровадила Лукина в iншу палату в пiдземеллi, де було багато просторих кiмнат та й сказала;

«Часом перебуваю i тут, але лише по пiвночi. Перед пiвнiччю перебувають тут заклятi князiвни й лицарi; тут мерт-в'яки, самогубцi, потопельники, вовкулаки й упирi. Приграе iм невидима музика, а вони якось чудернацько крутяться, нiби танцюють та монотонно спiвають. По пiвночi я тут е гостею, Тишина. Тiльки раз на рiк я паную тут цiлу нiч. Це дiеться на Святорiздвяну нiч, коли ввесь свiт прославляе Святу Тиху нiч.

Отже пiзнав ти сси мене добре, легiню, а тепер прощавай! А як часом розбурхаеться твое серце й душа вихром завие, тодi приклич мене. Прийду до тебе, покладу свою руку на твою розгарячену голову, заспокою серце та втихомирю твою Душу».

«А тепер бувай здоров!» – помахала до нього на прощання рукою, а Лукин зняв з голови кресаню i низенько iй поклонився.

«Прощай Тишино, – сказав з-тиха. Обернувся i пiшов в другий бiк iз спокоем в серцi.


* * *

Лукин, блукаючи горами, не одно бачив i чув. Вiн заглядав у кожну щiлину, в закутину; з усiм розмовляв, до всего прислухувався i мав багато пригод. Бачив Царя Лiсiв, мешкав в його палатi, знав Лiсних i Лiсовикiв, сходився з Мавками, знав Велетня та не були йому незнаними добрi та злi духи. Зустрiв також i Карпатську Тишину.

Не стрiчав однак ще верховинськоi Старовiччини. ii вважае все верховинське плем'я найбiльшим скарбом. Богато чув про неi i знав, що вона заходить до верховинських хат, та все ходить горами.

Одного разу, коли запанувала в горах Тишина, Лукин попав у задуму. От i пiдiйшла до Лукина Старовiччина, поклала на нього свою костисту i жилаву руку та збудила його iз задуми. Зразу не знав вiн, що це Старовiччина. Побачив лише стару-старезну, але крiпку-кремезну жiнку. Була вона в шкiрянiй одежi, в постолах на ногах, мала довгi й наче мохом порослi коси. Стара собi, але очi молодi i палкi, а усмiх веселий, наче в дитини. В однiй руцi тримала книгу, а почерез плече перевiсила велику торбу.

Лукин, налякавшись троха, хотiв струнути ii руку з плеча i пiднятись на ноги, але вона взяла руку сама з його плеча i погладила нею голову Лукина та дала заспокоюючий знак нею. Тодi почала говорити лагiдним i милим тоном:

«Успокiйся легiню. Це я, про яку ти нераз мрiяв, – хотiв стрiнутись зо мною i багато чув про мене. Я карпатська Старовiччина, прародичка верховинцiв i прамати горен. Давно було це, коли прапрадiди, йдучи сюда з далеких краiн на здобуття Карпат, взяли зi собою найцiннiше – глибоку вiру в Бога i в мене – i занесли тут пiд Чорногору. Вiру в Бога несли в серцях i душах, а свою Старовiччину давню i минулу, несли в пам'ятi i споминах. Тяжкi були мандрiвки i завоювання Карпат: повно небезпек, перешкод, холоду, голоду i загрози смерти. Дещо погубили вони по дорозi, дещо заграбили вороги, але вiри i надii в Бога не мiг iм нiхто забрати, бо вони заховали це на днi сердець. Мене, Старовiччину, також сокотили мов зiницю в оцi, а пiд час небезпек, чи смерти, передавали мене другим i так донесли мене аж сюди в Карпати.

Може спитаеш мене, чому вони назвали мене Старовiччиною? Та ж просто тому, що в менi захованi всi звичаi i обичаi цього гiрського народу, що замешкали настало в Карпатах. Отже, дiм будують на пiдвалинах, коверцi ткають на основi, таксамо i я е для верховинцiв пiдвалина i основа для побудування iхнього життя. Про це знають добре нащадки завойовникiв Карпат i живуть мною вiд колиски до гробовоi дошки. iхне життя виповнене Старовiччиною. Я з ними в радостi i горю, на уродинах i похоронах, з живими в церквах i з мартвими на цвинтарах, на забавах i весiллях. Я е у iхнiх звичаях, обрядах i вiруваннях, у спiваночках-гуляночках, у повiстках-казках, переказах, у згадках-споминах про глибокi моря i широкi рiки; я в колядах, щедрiвках, гаiвках; я по селах i лiсах, по верхах i полонинах. Обходжу з верховинцями всi свята: Рiздво, Великдень, Святу Недiлю, а в Святоiванiвську нiч йду в Чорногору з гуцулами, йду з ними на полонини весною, а осiнню сходжу з ними i маржинкою в села.

Я, Старовiччина, в буйностi й красi життя-буття верховинцiв, у силi iх тiла й духа, в вiдвазi й очайдушностi, в погордi до смерти, в iхнiй любовi до свого, а ненавистi до ворожого, в готовостi вiддати життя свое за волю i свободу, в готовостi захисту своiх гiр вiд ворога. Я в думках i вчинках. Як сокотять верховинцi ту ватру, що ii занесли в гори предки i передають однi другим, так повиннi правнуки сокотити Старовiччину, занесену в Карпати, щоб вона не пропала i не загинула. З нею ж може загинути й верховинське плем'я та слiд по ньому пропасти. Тому я, як стара ялиця, дбаю щоб не пропало мое насiннячко, а щоб скiльчилося i росло, щоб наша старовинна традицiя передавалась з роду в рiд i закорiнилася в серцях верховинцiв та щоб звiдси не вирвала мене жадна негода, анi лютий ворог.

Так, легiнчику, почув ти i побачив та впiзнав мене – карпатську Старовiччину. Почуте закарбуй собi в серцю i пам'ятi та нiколи не забудь твоеi Старовiччини. Сам шануй мене i скажи другим, щоб шанували. З оцим бувай здоров Лукине!» – Сказала i подалася тихими кроками «на верхи гiр, що сягають зiр».

Лукин ще довго мав перед очима Старовiччину, а в вухах звенiв ii голос. З високоi полонини нiсся сумовитий голос спiваночки:

«Та, як я си нагадаю тоту старовину,
Серце ми си розпукае, що мало не згину».


* * *

Чув якось то Лукин, що у Чорногорах пiд Говерлею мае бути заворожений i зачарований вiдвiчний пралiс, де ще нiхто не бував. Там було дуже «варiвко» – можна до пралiсу зайти, але вийти – нi! Навiть i звiрi не заходять до зачарованого пралiса. Лише «вуйко» заходить туди, як зачувае свою смерть, щоб в неприступних дебрах зложити своi старi кости. Зареве на все горло в передсмертнiм крику, а лiс передасть вiстку, що не стало вже того, хто завдавав смерть iншим.

Думав Лукин днями й ночами, як то би дiстатися туди, в пралiс Чорногори. Перейшов цiлу Чорногору вздовж i впоперек, а зачарованого пралiсу нема. Мабуть якась дивна сила не впускала його в пралiс. От i минае осiнь та зима зближаеться, а Лукин ходить Чорногорою i не знаходить пралiсу. Отак захопила його зима пiд Говерлею. Люта i морозна зима, а Лукин з довбнею в однiй руцi, а в другiй – гострий топiр, ходить-блукае, зачарованого пралiсу шукае. За черес запхав вiн ножаку, пiстоль i кресало з губкою та й ходить, а де нiчка його зловить там i заночуе. Розкладе ватру, похарчуе та й засне, але – чуйко спить.

Може б був i надаремно блукав Лукин, якщо б був не стрiнув знайомого Лiсовика. Цей вiдразу лiсовою мовою каже Лукиновi:

«Гей, знаю Лукине, чого оце ти блукаеш горами. Забагнулось тобi зайти в заворожений пралiс. Ходи зi мною, я тобi покажу. Але сам, нi, не пiду туди, бо нам Лiсовикам заборонено там лiзти. Ти ж хочеш пiти там, то йди, але чи вийдеш з нього, не знаю».

Був морозний, соняшний ранок. Крутими стежками в темних дебрах та глибокими нетрями, продиралися Лукин i Лiсовик все дальше вглиб лiсiв. От i не дуже довго йшли, як Лукин побачив, мов високою стiною стали вiковi ялицi й смереки. Чорний та темний пралiс, аж страх глянути на нього.

«От i зачарований пралiс, Лукине – сказав лiсовик. – Ти ж його шукав. Бувай здоров! Роби, що сам знаеш. Я тебе не раджу нi сяк, нi так».

Махнув на прощання рукою i поспiшно пiшов понад потiк.

А Лукин впертий, сказав собi:

«Що буде, те й буде! Зайду!»

Зразу, як тiльки зайшов, потонув в чарах пралiсу. Ненерушима карпатська первовiччина – лiсова пуща, стала перед ним в повнiй ненарушеностi дiвицтва. Вiковi дерева, грубезнi й височезнi, а на них замерзлi iскристо-срiбнi кришталики виблискують до сонця. Над зелено-снiжно-бiлим пралiсом видно клаптик темносинього неба. Стоiть пралiс тихо та ваговито, заслуханий в наче якийсь сон-казку. Заснiженими деревами наче накликае i притягае та манить до себе, далi й далi вглиб. Святочна тут та таемнича тиша i глуха мовчанка. Вiковi дерева наче простягають своi крiслатi галуззя-руки по Лукина i хочуть омотати його Де-не-де продираються танюсiнькi, як волосинка, промiнчики сонця.

Довго, наче заворожений, стояв Лукин i подивляв чар пралiсу. Потiм, помалу подався в його глиб. Аж раптом, наче з-пiд землi вирiс, i заступив йому дорогу, старезний вiковий дiд. Весь оброслий довгим та грубим мохом, але кремезний, як отi ялицi.

«Стiй! – крикнув вiн грiзно, – анi кроку дальше! Скажи менi, хто ти i хто завiв тебе сюди? Чого тут шукаеш?»

Розповiв йому Лукин все по-щирому. Дiд, вислухавши його, спитав:

«Знав ти, що в цей заворожений пралiс, не вiльно заходити? Га?!»

«Та знав». – Вiдповiв Лукин.

«Ага, знав i не боявся заходити? Знав, що хто сюди зайде, то вже нiколи не вийде звiдси! Бачу ти смiльчак i вiдважний собi легiнь. Я люблю таких. Ходи за мною, покажу тобi цей заворожений пралiс».

Взяв Лукина за руку i повiв вглиб пралiсу, а по дорозi розповiв йому таке:

«Коли зайшли сюди в Карпати люди i почали винищувати красу гiр – лiси, тодi пiслав мене сюди Цар Лiсiв i наказав сокотити цього пралiсу. І так вiдтодi до тепер, я е сторожем пралiсу».

Цiлий день водив вiн Лукина i показував йому чари й дива. Настала нiч i настали знова новi нiчнi чари. Побiлений снiгом лiс освiтив мiсяць срiбним сяйвом, зiрки чарували iскрами i пiдморгували до Лукина. Все замiнилося в нiчну, зимову казку. Галуззя дерев заблистiли рiзними дiямантами. Вершини дерев злегенька ворушаться i шипотять щось з-тиха.

А дiд каже:

«Не думай легше, що тут все тихе i спокiйне. Нi. Надходить i сюди грiзна буря, але пралiс не лякаеться ii. Вiн ii любить, бо вiн змагаеться з нею. Боротьба, це зкиття. Вiн протиставить бурi свою силу, а потiм радiе перемогою над нею. Прожене бурю геть, а прикличе собi сонце, яке привiтае пралiс усмiхом, теплотою i своiм сяйвом. Привiтае, як переможця над бурею, а буря пiде потоками i там вилле свою злiсть».

Запровадив дiд Лукина до своеi печери, що була вистелена мохом. Вiн заборонив в пралiсi розкладати ватру. Переночував Лукин, а ранком випровадив його дiд iз пралiсу та сказав Лукиновi, щоби вiн нiкому не признавався, що був тут в зачарованiм пралiсi. Лукин, радiючи, що побачив таке диво i вийшов цiло, приобiцяв сторожевi зачарованого пралiсу затримати все побачене в таемницi.

Боже лiтечко, соняшна днинка, на небi нi хмаринки, полонини й царинки пахощами дихали – лише жити й Бога за його ласки та красу гiр хвалити й славити. Легко блукалося Лукиновi горами, радiстю билося його серце, веселилася душа i цвiла полонинськими чiчками. Очима ловив красу гiр, ногами ледви дотикав землi, руками бажав обняти ввесь карпатський свiт.

Перед вечером знизився з високоi полонини над невелике, але глибоке озеро. Там захопила його нiч. Задумав переночувати близько того озера пiд грубезним буком. Розложив ватру. Вона грiтиме й хоронитиме його перед хижим звiрем. А звiрiв тут немало. Треба добре сокотитися вiд них.

Присмажив собi кусень м'яса, напився води з близького джерельця й уклався спати. Натрудив ноги цiлоденним ходом, тож i не диво, що скоро заснув твердим сном. У снi мерехтилося йому ще раз усе те, що бачив у днину. Вiн же вднину горами жив, уночi ними снив. Такий уже був Лукинко, – вiрний син Карпат. Та лiтня нiч коротенька, нема багато часу на спочинок i сон… До того сталося тут щось таке, чого Лукин не сподiвався.

Оце рано-ранесенько, коли сонечко думало щойно вставати зi сну й ще не протерло своiх золотих очей, збудив Лукина якийсь дивний, нелюдський крик. Прокинувся Лукин, встав на ноги й ухопив до рук свою довбню. Крик не втихае. Протирае Лукин заспанi очi раз i другий, бачить: два щезники й вiдьма тягнуть якогось легiня до озера. Кричить легiнь, кричать щезники, репетуе i вiдьма. Щезники тягнуть легiня за руки, а вiдьма тручае його й попихае з-заду. Легiнь не даеться, пручаеться, та в тих троiх бiльше сили, як у нього одного. Лукин же зразу пiзнав ту гiрську погань-нехар. Вiн пiзнав би ii навiть вночi, а тут уже ранок, виднося. Бачить добре, погань тягне незнайомого легiня до озера. Ось затягнули його вже над сам берiг озера. А що там? Що?! З озера виринае голова водяника. Вiн простягае руки по легiня. От-от, досягне його й затягне в озеро. Щезники, вiдьма i водяник працюють на одну руку – спiльно працюють. Не довго роздумуе Лукин. Із довбнею в руках, кiлькома кроками-скоками вже мiж товпою. Довбнею по щезниках – гоп, вiдьму вiдтручае геть, а легiня вмить виривае з рук водяника. Слава Боговi! – легiнь врятований.

Так, але щезники й вiдьма кидаються на Лукина. Щезники намагаються повалити його на землю, а вiдьма дряпае i кусае. Не легкий бiй мусiв звести Лукин iз поганню. А тут ще водяник хотiв виштрикнути на берiг, та поспiшити на допомогу нехарi. Але дiстав добре Лукиновою довбнею по головi й пiрнув на дно озера. А тих трое нехарiв набив Лукин добнею так, що ледве» сивi вирвались та заховались у гущавинах лiсу.

Легiня привiв Лукин пiд бука й посадив при вигаслiй, через нiч, ватрi. Роздмухав ii, доклав до неi дров i прижарив над вогнем кусень м'яса з оленя, що його вчора вбив. Та легiнь поки почав iсти, пiшов до джерела i напився з нього води. Щойно потiм взявся до iжi м'яса. Обидва не говорили – легiнь не мiг очуняти зi страху, а Лукин був утомлений боротьбою з нехар'ю. Сидiли мовчки при ватрi. Самi не знали, як довго так сидiли. Сонечко освiтило за той час усi верхи гiр, позолотило й воду озера. Аж тут надiйшли з верхiв, мабуть з найближчоi полонини, два молодi верховинцi, якi вертали в свое село.

«Як спали, легiники?» – привiтали вони сидячих при ватрi.

«Миром, як ви?» – спитав Лукин. «Миром спали, та не з миром устали».

Лукин попросив верховинцiв присiсти бiля ватри й розповiв, що дiялось раннiм-ранком отут над озером. Із великим зачудуванням слухали легiнi повiстування Лукина й ввесь час споглядали на врятованого легiня. Споглядали, але не питали, чому та нехар хотiла втопити його в озерi. Це такий верховинський звичай: не питати, поки сам не скаже. А не скаже, то й на тiм останеться. Але Лукин, повiстуючи про те, що дiялось тут вдосвiтку, побачив виринаючу з озера голову водяника. Побачили ii також оба верховинцi, побачив i легiнь та й затрусився зi страху. Оба верховинцi розповiдали, що той водяник не одного вже затягнув на дно цього озера. Вiн, це побратим щезникiв i приятель вiдьом, – великий шкiдник. Слухав це Лукин i щораз бiльша лють росла в нього «Верховинцi знають про це i терплять цю нехар? – запитав Лукин. – «Забули, що з нехарю i поганню треба боротися i нищити ii? Де подiлася верховинська сила й вiдвага?» – Тупнув з пересердя ногою i заскреготав зубами. Мусить знешкiдливити цю погань, отого водяника. Мусить! Так, але чи подужае його сам без допомоги iнших? Знае свою силу, але можливо, що у водяника бiльше сили? Звертаеться до обидвох верховинцiв i намовляе iх пiти з ним на водяника. Питае, чи не бояться води та чи вмiють плавати? Наколи ж почув, що так, закричав:

«Не роздумуйте багато, браття! Скидайте з себе одежу, роззувайтеся i за мною в озеро на водяника!»

Ось вiн перший зверг iз себе все й вже готовий на смертельний бiй з водяником. За його прикладом пiшли оба верховинцi. Самотри пiрнули в глибоке озеро. Найшли водяника й почали з ним боротьбу. Лукин зловив водяника за волосся, а верховинцям казав держати його за ноги й руки. Тотiм витягли його на берiг. З тяжким трудом удалося iм затягнути водяника в прибережну глибоку печеру. В ту печеру запхали водяника й привалили великими каменюками. О, звiдтiль не вилiзе вiн вже нiколи. Не буде бiльше затягати людей на дно озера! Вилiзли всi три на берег, подякували Господевi за допомогу i пiшли пiд бука до ватри. Не легкий був бiй з водяником! Пiсля нього з'iв Лукин цiле стегно iз сарнюка i Бог зна скiльки випив води iз джерела. Верховинцi теж не «дармували» – витягли iз дзьоблень бриндзю, масло i корж – харчували i легiневi дали. Угощали себе взаемно, а потiм оба верховинцi розпрощалися i пiшли в свое село.


* * *

Щойно тепер розговорився легiнь, що був вирваний i врятований з рук нехарi i поганi. Ось що оповiв вiн Лукиновi про свого неня i маму. Його неньо не оженився сам, а його оженили, – оженили його неньо та «добрi» люди. Намовили оженитися з богатою дiвчиною. Тай нещаслива була його головонька. Не годиться погано говорити про рiдну маму, але правду треба таки сказати. Не був неньо газдою, а був у мами слугою, наймитом, чи просто сказати помелом у хатi. Усiм газдiвством керувала мама – все мусiло бути так, як вона хотiла – неньо не смiв противитися iй. Дуже тяжке й гiрке життя мав неньо. Вiн був добрий i лагiдний, а мама люта. Мала тверду руку, а язик гострий як коса. Неньо боявся ii – боялися i сусiди та уникали ii. Такою була мама, такою вона осталася i донинi.

Не видержав неньо тяжкого життя з мамою – почав хворiти, а на все газдiвство махнув рукою. Хворiв довший час, а потiм помер. Перед смертю покликав сина д'собi й наказав йому не женитися i не мати такого життя, як вiн мав. Перед умираючим неньом заприсяг син жити самiтньо, не в'язати собi свiту з якоюсь там «челiдиною»… Поховала мама неня, а тодi до сина:

«Женися! Менi потрiбна в газдiвствi невiстка!»

З тою женячкою не давала синовi спокою. Вишукувала помiж дiвчатами не так для сина жiнку, як радше для себе невiстку – таку, щоб могла запрягти ii в ярмо й орати нею. Та дiвчата знали ii добре й жадна з них не хотiла мати ii за тещу – лякалися ii як вогню. Отак у сусiдньому селi знюхалася мама з якоюсь вiдьмою-чарiвницею, у якоi була донька на вiдданю. Почали сходитися разом й нараджуватися. Вiдьмi подобався легiнь напевне ще бiльше, як ii дочцi. Стали вговорювати i намовляти легiня, щоб женився. Але намови, нi навiть чари – не помагали, легiнь був твердий, як камiнь. Дав неневi слово не женитися i слова додержить, хоч би Бог знав, що сталося! Та чим бiльш легiнь впирався, тим бiльше обi жiнки натискали на нього – не давали спокою. А вже найбiльше завзялася на нього вiдьма, ще бiльше нiж мама. Почала грозити йому. Наколи ж нi погрози, нi чари, не помагали, постановила помститися зате на ньому. Цього лiта легiнь вiвчарив на П'етросi. Заснув у застайцi. З неi витягнули його сплячого вiдьма i два щезники. Довго не знав, що дiеться з ним. Щойно вдолi, над потоком, очуняв i пробував вирватися з рук поганi. Та на це не було в нього сил. Погань затягнула його над озеро, щоб передати водяниковi. Так хотiла вiдьма помститися на ньому за це, що не хотiв брати ii доньку собi за жiнку. Й була би допняла свого, як би не вирвав Лукин легiня з нечистих, поганих рук.

«Декувать тобi, декувать за рятунок життя»! – казав легiнь.

Вислухавши повiстування легiня, Лукин спитав його, що вiн думае дальше робити? Легiнь вiдповiв, що не думае вертатись нi на П'етрос, нi до мами. Пiде, куди поведуть очi i понесуть ноги. Сказав i пiшов.

От пiшов i Лукин з ним долi потоком. І добре зробив. Недалеко вiд озера зайшли, аж там iз-за скали напали на них вiдьма i щезники. Вони, ждали, щоб схопити легiня ще раз у своi руки. І було б це iм удалося, як би не Лукин iз своею довбнею. Бив iх довбнею, куди попало, а легiневi казав бити погань камiнням. Погань мусiла втiкати…

Лукин завiв легiня у Луги, де мав багато знайомих. Там умiстив легiня в одного богатого газди. З того часу проминуло багато рокiв. Але ж як то кажуть: «Гора з горою не сходиться, а чоловiк з чоловiком таки зiйдуться».

Так було з Лукином i легiнем. Зустрiлися раз в Лугах. Колишнiй легiнь постарiвся, але женитися таки не думав. Вiн казав: «Дав умираючому неневi слово не женитися i не «поломлю» слова! А то ненева душечка не мала б спокою i на тому свiтi, а може й покарала б сина. Чи ж не та душечка казала тобi, Лукине, задержатися близько озера i вирятувати мене вiд смерти? Бизiвно, що так!

«Усеко та неоднако» бувало в наших горах…

Довго буде пам'ятати Лукин пригоду над озером, але не забуде нiколи й тоi другоi пригоди, яка трапилась йому того самого лiта пiд Копилашем. Ото попрощав знайомих газдiв у Лугах, розпращався iз врятованим вiн нехари i водяника легiнем та пiшов у сторону Копилаша. Думав вийти на Копилаш, а з нього помандрувати полонинами на Чiвчин i Лустун та вiдвiдати там ватагiв, вiвчарiв i бовгарiв. Так задумав Лукин, а воно зовсiм iнакше сталось.


* * *

Вийшов iз Лугiв, коли було вже сполудня. Йшов поволi, не мав чого спiшитися. Іде понад потiк, що крок, то iнший вид, один другого кращий, а вода потока срiбно-зеленява, не пливе, а скаче по камiннях, шумить, говорить, грае, спiвае та веселить серце Лукина. Назва цього потока, Руський. Пливе широкою долиною, – такого простору не мае жаден iнший потiк у горах. Вiн дуже часто змiняе свое русло, а де мае свое джерело, того мабуть нiхто не знае. Десь далеко й високо пiд верхом Копилаша, в глибинi пралiсу. Лукин думав знайти колись те джерело. Ось Лукин уже пiд Копилашем, мусить залишити потiк i спинатися крутим, стрiмким плаем, що веде крiзь правiчний, темний лiс. Цей плай один iз найстарших, давний, предковiчний. Його проробили першi здобичники карпатських гiр. Вiн об'еднав колись, об'еднуе i тепер поцей- i потойбiчну Верховину й верховинцiв.

Іде Лукин плаем усе вище й вище. Десь там верхи гiр освiчуе ще сонце, а на плай сiдае вже темiнь. Нi, Лукин не пiде дальше, заночуе тут серед темного лiса – на верх Копилаша пiде завтра. Чи ж може вiн знайти де кращий i спокiйнiший нiчлiг, як у цьому пралiсi? Усипляти будуть його шуми дерев i далека гра потоку, а казку – шептатиме пралiс. Перше розложить ватру – ватра ж вночi, як сонце вднину. Ось уже i палахкотить ватра – веселiше стае Лукиновi, не буде самiтньо. Сiв при ватрi, вийняв iз дзьоблини харчi, що дали йому луганськi газди. Похарчував. Назбирав моху i сухого листя, – на ньому буде спати. Якийсь час сидiв при ватрi й вдивлявся в полум'я. Потiм прикляк i помолився, як умiв, – так, як його навчили. Знав, перед спочинком треба подякувати Господевi за те, що дозволив днину пережити й просити, щоб дав щасливо нiчку переспати.

Приляг, певен був, що скоро засне. А воно нi. Не дае заснути сова, чи пугач. Кричить, не перестае кричати: раз злiва, раз зправа понад Лукином. Пригадав собi Лукин, що нiчний крик пугача, чи сови, вiщуе щось недобре, погане. Може так, а може нi. Але заснути таки довго не мiг. Було напевно далеко поза пiвнiч, як удалося Лукиновi заснути. Спав i не чув поганого голосу нiчних птахiв, зате мав якийсь дуже дивний, несамовитий сон: ото продерлося крiзь дерева сонце й заглянуло йому в очi. А вiн лежить, не встае – хотiв би встати, та не може. Але що це? Вiн не сам, над ним iз усiх сторiн волохи, чи цигани – вони всi не дуже рiзняться вiд себе. Чуе говорять, «джеремукають», а що, цього Лукин не розумiв. Пiдносять Лукина з лежанки, ставлять на ноги. Одна з циганок – так, це цигани, не волохи – бере його за руку й веде за собою. А вiн iде, дае себе вести, але куди – цього не знае. Циганiв багато: чоловiки й жiнки, старi й молодi. Лукин дальше спить i снить… Але йде з циганами, веде його циганка, не випускае його руки зi своеi. Все щось до нього говорить, а другi цигани смiються. Куди i як довго йшов так Лукин iз циганами, цього сам не знав. Куди ж запровадила його циганочка, того теж не знав. Здавалось йому ввесь час, що спить i снить дальше. Сон не опускае його, а циганка також не випускае його iз своеi руки.

Аж чуе його рука не в дiвочiй, дрiбнiй руцi, а в грубiй… Не циганочка, а циган веде його кудись. Веде i спiшить. Довго вiв його той циган. Аж завiв його до якоiсь хати й посадив на лавцi. Але Лукин дальше спить, лиш крiзь сой чуе людськi голоси. Чимось його натирають, дають щось пити, водять кудись та кажуть лягати. Так тривало довгий час. Нараз прояснюеться в головi Лукина – будиться з несамовитого сну… Бачить, коло нього старий i молодий цигани. Молодий, це певне той, що привiв його сюди. Смiються оба цигани до нього, старий плеще його по плечах – видно задоволений. Говорить щось, але циганською мовою, а молодий вiдзиваеться до Лукина нашою мовою. Ось що почув вiн вiд цього цигана:

Цигани найшли Лукина сплячого при плаевi пiд Копилашем. Обступили його i хотiли збудити. Але збудити не дала одна молода циганочка. Вона, як лише побачила Лукина, так зараз влюбилася в нього й хотiла мати його за чоловiка, а що ii мати, це найбiльша ворожка й знахорка мiж циганами, то на прохання дочки приворожила Лукина, вiдобрала йому розум, волю i пам'ять. Донька ж робила з ним, що хотiла. Другi цигани не противилися цьому, бо всi боялися староi чарiвницi та ii двох синiв. Боявся iх i цей, молодий циган, якого циганочка була йому нареченою. Тепер же, коли побачила Лукина, не хотiла вже й дивитися на свого нареченого, а вiн, хоча його серце обливалось кров'ю, був безсилий i безрадний. Терпiв i мовчав.

Цигани вийшли на Копилаш, зайшли полонинами на Чiвчин i зiйшли з нього над потiк у Вiшову. Забрали також зi собою завороженого Лукина. Над Вiшовою розложили своi шатра. В одному примiстили Лукина з циганочкою та почали ладитися до весiлля. Стара циганка була певна, що Лукин стане, хоч i привороженим, ii зятем. А молодий циган, наречений циганочки, почав думати, як би не допустити до цього. Одноi днини пiшли обидвi циганки, стара й молода, у Вiшову, щось там купити, виворожити або й вимантити, а Лукина залишили в шатрi. Стара наказала одному iз синiв сокотити його.

Та циган не всидить довго на одному мiсцi, пiшов кудись. А тодi цей ухопив Лукина за руку, та в гори з ним. Завiв його до знаного на всi гори знахора, а цей вiдворожив Лукина.

Не буде циганочка його, анi Лукинова. Почувши все це вiд молодого цигана, Лукин спитав його, куди йому тепер йти, щоби знова не попасти в руки циганам. На це циган сказав, що виведе його на плай, який веде з Вiшови на Чiвчин. Заплатив знахоровi за вiдвороження Лукина й пiшов з Лукином. Вивiв Лукина на плай i хотiв розпрощатися з ним, аж тут прибiгла циганочка зi своiми братами. Кинулися оба циганчуки на цигана й Лукина. Лукин постановив обороняти не лише себе, але й цигана.

Боротьба з циганчуками не була легка. Вони мали довгi, сталевi ножi. Намагалися досягнути тими ножами цигана, а Лукина дiстати в своi руки. Та Лукин подумав, що буде, те буде, але вiн не дасть себе ще раз у циганськi руки! І не дався! Але молодий циган був би загинув, якщо б Лукиновi вчасно не вдалось було вибити ножiв iз рук циганчукiв. Вибив iх ломакою i верг у лiс, а цигановi казав утiкати горi плаем. Циганчукiв бив Лукин ломакою куди попало.

Не зчувся, коли циганочка пiдсунулась гадюкою д'ньому i обчепила його ноги своiми руками, як обручами. ii не хотiв Лукин бити ломакою i тому не мiг вирвати своiх нiг з ii рук. Аж тут ненадiйно наспiла допомога – з одноi сторони плаю вибiгли з лiса Лiсовики, а з другоi Лiснi. Циганчуки, користаючи з того, що Лукин мав спутанi ноги, почали щораз бiльше наступати на нього, не зважаючи на це, що вiн дальше вiдганяв iх вiд себе ломакою. Аж тут Лiсовики кинулися на них i почали гнати iх у дiл плаем у сторону Вiшови, а Лiснi вiдорвали циганочку вiд Лукина й потягли ii в лiс…

Вiдiтхнув троха Лукин i подався горi плаем. Наздогнав цигана й оба пiшли на Чiвчин. Але на Чiвчинi не задержувалися довго, зайшли лише на часок в стаю, похарчували i пiшли над Черемош.

Лукин завiв цигана на Луковицi i передав Бичуковi. Бичук забрав цигана в Голови. Там вiн став добрим ковалем. Потiм оженився iз убогою сиротою. Жив i вмер у Головах. Його сини перебрали вiд нього ковальство i так воно переходило з роду в рiд. Були циганчуки добрими ковалями, але й не гiршими музикантами. iх називали, вiд батька Карабка – Карабчуками.

Але цигани з Вiшови були завзятi. Рiшили дiстати Лукина ще раз у своi чорнi руки. Дiстати i не випустити його. Почали слiдкувати за ним. Слiдкували i вислiдили. Був тодi Лукин на Чiвчинi.

Одноi темноi ночi напали цигани на стаю, в якiй спав Лукин. Та Лукиновi якось тоi ночi не спалося. Хоч цигани по-злодiйськи, тихо як коти пiдсунулись пiд стаю, Лукин почув iх. Наробив крику, збудив ватага, вiвчарiв i бовгарiв, сам ухопив у руки свого довбню й всi разом кинулися на циганiв. Кинулися на них i котюги. Настав завзятий бiй. били, хто кого чим i куда попав. Бiйка i крик перервали нiчну, полонинську тишу. Побудилися по довколiшних лiсах звiрi й птахи. Довго тривала бiйка. Вкiнцi вдалося Лукиновi з полонинськими людьми вiдпудити циганiв ген за Чiвчин, на плай у Вiшову. Але цигани вкрали таки три барани. Звiсно ж цигани, це злодii. Зате вдалося одному вiвчаревi здерти зi старого, калюхатого цигана черес iз талярами. Ось, була це заплата за барани. Тоi ночi вже нiхто не спав на Чiвчинi. Лукин же, попрощав Чiвчин, пiшов верховинами, полонинами ген аж у Чорногору. Пiшов любуватися своiми горами, подивляти iх велич та красу i всемогучiсть та доброту того, хто iх сотворив i верховинцям у володiння вiддав – Господа Бога…

О, гори, гори з чарами й дивами! Все тут дiеться ненадiйно, нагло й несподiвано. От ясне, голубе небо, котиться по ньому золоте сонце. Аж нагло, Бог зна звiдки, налiтають хмари – одна, за нею друга, зразу бiлi, а там уже чорнiють. Темнiе небо й гори пiд ними, а тут уже блискавицi i грiм за громом б'ють. Не перестають бити. Із темних хмар полив дощ-злива, плова. Заграли, заревiли потоки й рiки, заливають прибережнi луги, несуть вирванi з корiнням дерева, котять каменюки. Здаеться, всi темнi сили завели танець грози й знищення. А за якийсь час озиваеться Говерля, каже: «годi»!

Дае наказ вiтрам, порозганяти хмари. І вже iх нема. Небо прояснилося, зникли хмари. Гори освiтило сонце, осушуе мокрi гори, проганяе в негри злi, темнi сили.

Не знати, коли i як залишае гори лiто, а за ним приходить осiнь. Карпатська, золота богата осiнь з позолоченими буками, з замрiяними тихими лiсами. Маржина зiйшла з полонин, ходить по царинках, скубе зелену ще травицю, аж раптом одноi ночi мороз. Іней вкривае дерева i царинки.

За цим чорнi хмари з Чорногори. З них сипле снiгом. Густий, лапатий – паде без перестанку. Багатi, снiгом чорногiрськi хмари. Оце вже всi гори забiлiлися снiгами – кичери, полонини й глибокi дебри лiсовi. Снiг i на зеленому чатиннi смерiк i ялиць. Так зима хоче, щоб усе було заснiжене, бiле. Пiслала Говерля снiговi хмари на гори, а тепер каже буйним вiтрам вiяти. Вiтри перемiнюються в бурю. Буря поривае снiг i несе перед себе. День-два й гори, це велика, бiла пустеля. Все, що досi жило й рухалося, завмерло, привалене снiгами. По снiговiй пустелi проходжуеться тиша. Тиша, що тривогою здiймае, жахом проймае.

А Лукин любить ту тишу. Вiн ii не лякаеться. Любить ту бiлу пустелю. Знае, по нiй ходять духи предкiв i шепотом розмовляють з собою. Любить Лукин карпатськi зими з снiгами й морозами. Любить й не лякаеться iх. iх лякаються злi, поганi духи й залазять у найглибшi нетри-дебри, у щiлини та не видають зi себе голосу, бояться нарушувати зимову тишу гiр. Бiла тиша залягла гори, присiла полонини. Лише у яснi, зорянi, морознi ночi можна побачити й почути оленiв, що витребують з-пiд снiгу суху травичку. З лiса чути виття вовкiв та смертельний голос сарни, що попалась iм у зуби. Любить Лукин зимовi днi i ночi. Любить голоси й шепоти, що ворушать пустельну тишу заснiзкених гiр, морозом скутих потокiв i рiк. Любить i шаленi бурi з iх снiжною курявою, що чигають смертю на смiливця i нерозважного мадрiвника. Вiдорветься брила снiгу зi скали, покотиться вниз, пориваючи все подорозi, на що натрапить. Порве й смiливця та погребе в пропастi навiки, – нiхто не знайде його костей.

Так – у горах пануе всюди тiльки сила. Сила, що не знае пощади для слабих. Сила тут у чарах. Сила на кожному кроцi гiрськоi природи. Сила на верхах, лiсах i скалах, у рiчках i потоках, у зимових бурях-снiговiях i у лiтнiх повенях-пловах.

Любив Лукин не лише ходити-бродити заснiженими горами й лiсами. Любив також зимою сидiти в якiйсь стаi, чи зимарцi при палаючiй ватрi. Докладав до неi дров, а вона давала йому свiтло й тепло. Скiльки ж радости й задоволення! Там гуде вiтер, свище й граеться зi снiгом, тисне лютий мороз, виють вовки, а тут – горить, палае ватра. Вона не лише горить, а й говорить. Лiсовою мовою говорить. Вона ж дитина гiр. Губка й кресало також дiти гiр. Дрова з гiрського лiса i той, що слухае мову ватри, всi вони дiти гiр. Як же iм не розумiти себе взаiмно? Тоне нераз вiв Лукин iз ватрою нiчнi розмови аж до самого ранку. Часом заходив до нього на розмову Лiсовик. Лiснi вiдвiдували його тiльки тодi, як спав. Спiвали йому до сну, як спiвали тодi, коли ще був дитиною. Солодко спалося Лукиновi при iх спiвах. Наколи ж прокидався зi сну, Лiснi зникали. Лiтом перебував Лукин на полонинах з вiвчарями. Любив полонинське життя. Перейшло лiто на полонинах, проминула й осiнь. Взяла гори в своi окови зима. Вона захопила Лукина в однiй зимарцi на Луковицях. Пiзненько вночi, Лукин сидiв при ватрi й слухав голосiв за зимаркою. А там мело снiгом, тиснув мороз. У таку нiч i сон бродить десь лiсами, не заходить у зимарку, не присипляе Лукина. Сон, – це пiвсмерть. Хто менше спить, той довше живе.

Сидить Лукин бiля ватри й слухае ii повiстувань про те, що колись було, минуло i не вернеться. Сумне те повiстування, повне жалю i туги. Заслухався Лукин у повiстування ватри й не чув, що хтось зайшов у зимарку й станув при дверях. Глянув Лукин у сторону дверей. Там стояв обдертий, збiджений, заснiжений, не старий ще верховинець. Несмiло переступае з ноги на ногу. Привiтав Лукина тихим, вiд морозу дрижачим голосом, але до нього й до ватри не пiдходить. Ледве якось намовив його Лукин, щоб сiв на ковбку коло ватри. Але не скоро заговорив, та й не дуже радо вiдповiв Лукиновi на питання: хто вiн i звiдки? А те, що Лукин почув вiд нього, морозним вiтром повiяло, жалем i спiвчуттям пройняло Лукина.

Вiн iз тоi сторони Черемошу. Жив там i помагав своему дедевi газдувати. Був уже легiнем. Пiзнав одну дiвчину й вона дуже подобалася йому. Минув якийсь час i вони обое полюбилися – щиро, гарячо. Взимi мали повiнчатися – стариня почала вже ладитися до весiлля. Радiе, що буде мати жiночку, як ластiвочку. Але, але… Бачить, що його Євдокiйка остигла до нього, починае бокувати вiд нього… Не знав i не розумiв, яка може бути причина цьому? Почав слiдкувати за Євдокiею, почав назирцем ходити за нею. І вислiдив. До неi заходив легiнь, син багатого газди з-за Черемошу. Сходяться обое в лужку над рiкою…

«Уб'ю його, або ii, або обох – подумав. – Барткою по головi i по всьому!»

Але потiм роздумався. Рiзнi думки приходять у голову – раз така, раз iнша. Пробував говорити з Євдокiею «на-розум» – не помагало. Говорив iз легiнем, що вiдбив вiд нього Євдокiю, але той висмiяв його. Що ж мав «бiданка» робити? По довшiй надумi пiшов до знахора, який був i великим мольфаром. Вислухав його той, тай дав йому таку пораду.

«Вiддай свою душу моему приятелевi, – щезниковi, слузi Арiдника, – а той зробить так, що Євдокiя буде твоею жiнкою».

«Нехай буде, як кажеш» – сказав нещасний.

Пiшов iз мольфарем у Чорногору i вiддав свою душу щезниковi. Вернув у свое село i сталось як приобiцяли мольфар i щезник – Євдокiя навернулася до нього – повiнчалися обое. Живуть, любляться, люди завидують iм. Так, але нещасниковi без душi, не легко живеться. Та, щоби лише це, а то почали люди в селi говорити, що вiн задля Євдокii вiддав щезниковi свою душу. Почула це вiд людей Євдокiя, але не дуже то iм вiрила. Аж одного вечора почала примилюватися до свого чоловiка й приговорювати до нього солодкими словечками. Стала просити, щоби сказав, чи правда це, що люди говорять: чи вiн вiддав за неi свою душу щезниковi? Так довго пiдлещувалася i не давала спокою йому, аж вiн признався до всього. А що тодi зробила Євдокiя? Вiдштовхнула його вiд себе й сказала рiшучо, що не буде жити з бездушником! Позбирала все свое i пiшла до своiх батькiв. Як вiдходила сказала йому:

«Йди, вiдбери свою душу! Тодi поверну до тебе».

Сказала й пiшла. А вiн? Пiшов до мольфара просити, щоб допомiг вiдобрати вiд щезника душу. Обiцяв дати йому за це, що сам захоче. Але мольфар висмiяв його i прогнав вiд себе. Що не було йому робити? Пiшов ген на Плоску до славного ворожбита. Розповiв йому свое горе i просив рятунку. Ворожбит сказав йому таке:

«Щезники не держать в себе вiдданих iм душ. Вони пускають iх у свiт, щоб робили людям шкоди. Так i твоя душа блукае десь тут у горах. Хочеш мати ii знову, мусиш ii шукати. Сказано в святих книгах:

«Хто шукае, той знаходить».

Послухав вiн ворожбита, ходить по горах i шукае своеi душi – вiрить, що знайде ii. Знайшов був ще до одного ворожбита, а той сказав йому, що мусить вперше знайти цвiтучу фiялку в зимi, або внiч перед святом св. Івана цвiт папоротi. Тодi щойно знайде свою душу. Чув, що е люди, якi не мають душ, а все ж таки живуть. Жив би й вiн бездушником, але його Євдокiя не хоче жити з бездушником, а вiн не може жити без своеi Євдокii.

Побачив i почув Лукин ще одне диво, яке лише в горах може трапитися. Довелось йому побачити й кiнець цього «дива». Заблукав вiн раз у село, де жив той шукач своеi Душi. Допитався до його хати i, що побачив там? Побачив молодого газду й зарум'янену, пишну газдиню, а перед хатою хлопчика з бiлими кучерями. Розговорився з газдою i, пригадали собi зимарку на Луковицях. Газда сказав, що йому таки вдалося знайти свою душу й вернутися з нею до жiночки Євдокii. Живуть у любовi i злагодi, як двое голубiв. Гостив Лукина в себе кiлька днiв, а на прощання сказав йому:

«Так то, легiне Лукине, впертiстю, завзяттям i витривалiстю можна все зробити, а твердою вiрою у власнi сили й Божу допомогу, зiрку на небi досягнути, в руки взяти й на землю стягнути».

Пiшов Лукин блукати дальше своiми горами й розповiдати горенам про ще одне диво-чудо, чи то казку Верховини. А «горени» слухали й лише головами покивували.


* * *

«Усечiну» бачив уже Лукин. Вiн же вирiс в горах i блукав зеленими Карпатами, мандрував високими Бескидами. Однак те, що побачив однiеi осени на Ворохтенських полонинах, не доводилося ще бачити нiколи. Оце стрiнув на тих полонинах чужих людей, не верховинських. Побачивши iх, здивувався i зачудувався. Ватаг у стаi сказав йому, що це один великий пан iз далеких «долiв» зайшов сюди в гори зi своiми гостями й слугами на полювання. Ватаг мусiв пояснити Лукиновi, що це таке «пан» i що це «доли». Далеко за горами, де нема гiр, стелиться усюди рiвнина, поле, мало там i лiсiв. Тут «годуе» верховинцiв лiс, а там подолян – земля. Усе, що ватаг про «доли» й життя там знав, те оповiв Лукиновi.

Глядить Лукин на тих зайшлих людей i чудуеться. Усi на конях, пани й слуги. Пани на сiдлах iз шкiри – «ред» на конях блищить срiблом, стремена золотi. Найкращий кiнь пiд паном, що на самому передi. Вiн то прикликав Лукина до себе й заговорив до нього людською мовою, якою говорять i верховинцi. Сказав Лукиновi, що приiхав у гори на полювання. Напевно Лукин знае, де найбiльше ведмедiв, на котру полонину виходять вечором оленi, звiдки виходять вовки й де можна надибати багато куниць i видер? Не дуже то охоче давав Лукин пановi вiдповiди. Не подобався йому цей пан i другi пани. Не подобалось йому те, що слуги зсаджували панiв iз коней i помагали iм сiдати на них. А як засiли до вечерi, то пани кидали слугам недогризенi кости, як це роблять верховинцi з котюгами. До слуг говорили пани мовою подiбною до верховинськоi, а мiж собою розмовляли мовою, якоi Лукин ще нiколи не чув. Ватаг сказав йому, що це польська мова, лецька. Спали пани на пишних коверцях i ними прикривалися. Слуги ж спали, де i як попало. Рано побудили слуги панiв, снiдання для них було вже готове. По снiданню заграли ловецькi роги й пани вирушили на полювання. Зброя в них така, якоi Лукин ще не бачив. Полювали зранку до вечора, вполювали не мало ведмедiв, оленiв, вовкiв i дрiбноi звiрини. Впольовану звiрину зносили слуги на мiсце, де пани розтаборувалися. Крiм убитоi звiрини принесли слуги й кiлькох поранених панiв. Та Лукиновi було бiльше жаль вбитоi звiрини, нiж покалiчених панiв. Перед вечором засiли пани до вечерi. iдять жарене м'ясо, а при цьому п'ють щось таке, чого Лукин не знае. Чим бiльше п'ють, тим голоснiше говорять – один другого хоче перекричати, а всi вихваляють себе, як найкращих i найвiдважнiших стрiльцiв. Дали пани й Лукиновi покоштувати того, що пили. Випив Лукин i скривився, а потiм голова йому закрутилася. Слуги сказали йому, що тi напитки, це вино й медок. Ними пани дуже часто впиваються. Мусiли пояснити Лукиновi, що це значить «впитися» i бути «п'яним». Тиждень перебули пани в горах – бiльше iли й пили, нiж полювали.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/mihaylo-lomackiy/zavorozheniy-svit-po-cey-bik-chornogori-po-toy-bik-chorno/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



Если текст книги отсутствует, перейдите по ссылке

Возможные причины отсутствия книги:
1. Книга снята с продаж по просьбе правообладателя
2. Книга ещё не поступила в продажу и пока недоступна для чтения